ХХІ

А тим часом подорож закінчилася. На них чекав святково прибраний дім, святковий стіл. До зустрічі нового року залишалося небагато часу. Аліна у своїй кімнаті приміряла сукню. Вона їй подобалася, але надто легка тканина облягала її тіло так, що видно було кожну складку. Тому, коли Емре постукав і зайшов у кімнату, вона відступила якомога далі, щоб не помітив. Але від його погляду, здається, нічого заховатися не могло.

- Ти дуже гарна в цій сукні, мені подобається.

- Дякую. Вона дійсно чудова, але мені чогось прохолодно. Тому я, мабуть, одягну щось тепліше. Ти не будеш сердитись на мене, адже ти казав…

- Ні, що ти! Роби так, як тобі зручно. Мені подобається все! Я зачекаю.

Це був чудовий вечір, а чи вірніше ніч. Вони слухали привітання двох президентів на різних каналах. Дивилися новини з України. Вона плакала, а він витирав сльози.

- Чому ти не хочеш створити свій акаунт в соцмережі? Ти ж могла б спілкуватися з кимось зі своїх знайомих.

- Не можу. Я ж казала, що не хочу, щоб хтось знав про мене, про те, що я жива.

- Чому ти так думаєш?

- Бо я офіційно дружина колаборанта, він всім розповів, що одружується зі мною. Тому, я також тепер колаборантка, зрадниця. Ніхто ж не знає, як все було. Лише брат міг розповісти правду. Але хто в це повірив би?

- Гаразд, про це знають у твоєму місті. Але ж у тебе є друзі в інших містах, ти можеш з ними спілкуватися.

- Чому ти так наполягаєш? Мене немає як такої. Я не існую. Поки що. Що далі буде, я не знаю…

- А де ти поділа свої документи?

- Навіть місце намагалася забути, та не виходить. Часто сниться той мур. Я туди у щілину вкинула паспорт, свої банківські картки, коштовності.

- Тепер у мене питання. Навіщо?

- Я не хотіла, щоб навіть коли помру, хтось знав, що це я.  Боялася, щоб він мене не знайшов.

- Дівчинко, ти перетнула кордон за своїм паспортом. Твої відбитки брали у міграційній службі?

- Так, брали…, - вона дивилася на нього своїми зеленими очима і йому здавалося, що зараз щось станеться. Тому швиденько вхопив у обійми й сказав, щоб заспокоїти:

- Не лякайся! Про те, хто ти й звідки, міграційна мені повідомила зразу, як тільки приїхав до них. Вони вичислили це дуже швидко. Але тобі нічого боятися. Я ж тобі вже сказав - ти моя гостя. Я все владнав, все буде добре! Нехай цей рік буде набагато легшим для тебе, ніж минулий!

- Отже, ти знав! Не знаю, що й сказати…

- Я знав з якої ти країни, твої паспортні дані, а потім дещо знайшов в інтернеті. Твої попередні соцмережі заблоковані, тому більше нічого. А тепер…Просто пообіцяй, що будеш прагнути жити. А ще – бути слухняною дівчинкою.

- Буду старатися, - пошепки, бо сили вже покидали.

   В розмовах, тривогах, суперечках, танцях і жартах, вони зустріли ранок. Вірніше зустріли його в обіймах на тому самому дивані, що  став активним свідком їхньої такої дивної дружби. Двоє людей, з такими полярними способами життя до зустрічі, тепер отримували підтримку одне від одного, тягнулися одне до одного, не наважуючись ступити крок назустріч.

  Емре, втомлений своїм надто активним світським життям, знаходив спокій і рівновагу, затишок і релакс у її товаристві. Вона почувала себе спокійно, бо знала, що він оберігає її.

- Сьогодні ми повинні зробити одну важливу справу, - Емре запропонував Аліні після ранкової кави

- Дуже важливу?, - перепитала жартома, бажаючи створити веселий настрій на день.

- Так, це необхідно. Ти ж пам’ятаєш де залишила свій паспорт?

- Пам’ятаю. Ми підемо туди?

- Добре було б його знайти. Менше було б клопоту. Тобі потрібно незабаром зробити посвідку на проживання.

 Вони знайшли той мур, як вона його називала. Довго спостерігали з автомобіля. Нічого незвичного! Звичайний дім за тим муром, ніхто не виходив і не заходив ось уже протягом години. Вони вийшли з автівки й пройшлися біля того будинку. Повільно, зупиняючись і обіймаючись. Між камінням дійсно була глибока щілина. Але як дістати?

- Ми власноруч цього не зробимо. Потрібно йти до господарів. Я запропоную їм чималу суму за те, щоб зруйнувати частину цієї огорожі.

- А якщо вони не погодяться?

- Будемо думати…