Розділ ХVІ

  Він дивився в її очі і намагався збагнути: яка трагедія змусила її втекти і переховуватися, чому такий гарний сміх він почув лише сьогодні? Він радів її настрою, йому подобався її сміх, тому сам незчувся , коли мимовільно руки обхопили її голову і губи торкнули її вуста. Вона стрепенулася, але все ж не протидіяла. Спочатку принишкла, ніби злякалася. А потім все ж відповіла, недовірливо і вагаючись.

- Ти така…якась особлива…не розумію сам. Я не втримався. Не хочу вибачатись…

- І не треба. Але це неправильно…

- Давай про це потім. Так, що у нас тут?, - він намагався якось вирівняти ситуацію, став показувати наступні подарунки, куплені ним самим.

   Сам тепер жартував над цим, веселив її, намагався знівелювати попередню ситуацію. Йому вдалося, вона старалася підіграти, сміялася з його жартів, а на своїх губах ще відчувала його подих. Він був ніжний, як подих вітру, як дотик маминої долоні до тіла. У грудях щось ворухнулося і та крижана брила огиди до всього чоловічого, що посіяв у ній Матвєй, зазнала першого кволого танення.

- Сукня? Як ти здогадався, що смарагдовий – мій улюблений?

- Твої очі…, - він вдавав , що все нормально, але  голос його тепер видав.

- Вона дуже гарна…

- Одягнеш її в новорічну ніч…

- ?, - вона здивовано кліпнула очима і погляд втонув в його очах із запитанням.

- Ні, ми нікуди…Просто зустрінемо його разом…тут у будинку…

- Дякую. І за сукню, - вона нічого не розуміла, було просто тривожно.

- Але ж ми забули за каву!, - він схопив її за руку і вони побігли на кухню.

Це був дивний, тривожний, загадковий і разом з тим веселий і щасливий ранок.

- Ми готувати собі обід будемо самі чи замовимо ? Або ходімо десь  пообідаємо.

- Ні, що ти! Нас можуть побачити! Тобі це геть не потрібно. А я також маю бути невидимою.

- Мені погодитись?

- Так, готувати також не хочеться, давай отут біля будинку погуляємо. Я зі свого вікна такі краєвиди спостерігала ці дні.

- Гаразд, тоді я замовляю нам їжу, а ти йди одягайся.

   Серед сьогоднішніх подарунків вона знайшла безліч різного одягу і взуття для себе. Він про все подбав, не забув навіть дрібниць. Її це приголомшувало і бентежило. Він як старший брат, з яким про все можна погомоніти, він зрозуміє, він захистить. Непомітно, ненав’язливо. «Я з пекла та в рай?», - раптом вигулькнула думка. І так само швидко вгамувалася. Він чудовий, але  у нього свій шлях, а у неї   - свій. От, якби ще щось дізнатися про Алі!

  Сніжок притрусив землю, від того стало ніжно навкруги і казково. Вони поволі долали шлях парком, що поблизу їхнього будинку. Він був ще красивішим і величнішим, ніж здавався з вікна. Навколо тиша. Навкруги нікого. Місцеві жителі не такі романтики, та й у них сьогодні  Різдво лише на офіційному рівні, а святкують вони в кожній родині по-різному. Це Емре його тут святкує, бо він частину життя провів за кордоном, святкував завжди його з батьками.  «Ну навіщо тубі русинка, мусульманку візьми собі…», чогось згадалися слова української поетеси . Дивна річ - доля! Поєднала на цей відрізок часу саме тих, для кого навіть це свято спільне.

- Я заміжня за страшною людиною. Він зрадник своєї країни, вбивця. Якби не мій брат, я вже давно попелом би розвіялася за вітром, - їй було важко підбирати слова, всього розповідати не могла, але ключовим було це, тому намагалася найлаконічніше. Він розумів її паузи. Лише міцніше пригортав до себе і терпляче чекав. Не запитував. «Скаже те, що вважатиме за потрібне», - подумав.

- Погрожуючи братові, що вб’є їх обох, змусив принести мій паспорт. Так і оформив наш шлюб. Мене… він…, -  і тут Емре зрозумів.

- Не потрібно, не кажи, я знаю. Це боляче, але це вже у минулому. Не всі такі. Пам’ятай про це. Ти молодець! Ти – сильна!

- Ні. Я не сильна. Я навіть не знаю, що тримало мене? І заради чого я жила? Просто якось жила. Спочатку той виродок показав фото батька. Він його убив. Потім брат накрив своїм тілом мене, сам загинув від розриву міни. Довго мене лікували у госпіталі. Ні батька, ні брата не похоронила. Повернутися не можна мені було назад у місто, щоб їх похоронити, та й тіла брата я не знайшла. Дала людям гроші, щоб похоронили. А сама… блукала спочатку Україною, але розуміла, що ця нечисть може мене знайти, бо він утік у росію. Тому подалась у Європу. Ноги самі привели сюди.

- Під колеса моєї автівки…Але про це потім.

- Саме так.

- Чому саме Туреччина?, - запитав, хоча обіцяв собі ні про що не запитувати.

- Тому, мабуть, що…хотіла ще раз подихати одним повітрям …

- ?

- Чесно? Гаразд. Тут у Тузлі живе Алі. Мій колишній хлопець. Ми довго були разом. Але батьки… Його батьки забрали його сюди, мої забрали мене додому.

- Чому? Хіба ви не могли знайти якогось розумнішого рішення? Чи ваші почуття не були такими, щоб за них боротись?, - він не розумів.

- Ми розійшлись по домовленості. Спокійно.

- Неправда. Я бачив біль в твоїх очах, коли ти мені першого разу про нього говорила.