Розділ ХV

- Соня. Просинайся! Різдво прийшло і стукає у двері, - почула теплий дотик до своєї руки і приємний голос.

   Біля її ліжка на підлозі сидів Емре. Звідки він дізнався? Чи звичайна випадковість? Так часто ранками біля її ліжка сидів  брат і дратував її. А тепер…На очі знову набігають сльози. Емре не розуміє. А вона також. Це сльози розпачу, що брат уже не буде поруч , чи сльози щастя, що біля її ліжка сидить хтось, і той хтось  турбується про неї?

- Ні,ні,ні, тільки не сльози, - він витирав їх, а їй від його дотиків ста' ще нестерпніше.

- Вибач, я не хочу, а вони чогось самі…Так колись молодший брат…

- О, я також свою старшу сестру доймав ранками. Ти розповіси мені про брата?

- Не зараз.

- Звичайно, що не зараз. Ми йдемо дивитися наші подарунки. Адже сьогодні свято, а яке ж свято без подарунків!

- Ти це серйозно? Але ж я…

- Все гаразд. Для нас двох там вистачить подарунків.

- Емре, я так не можу…

- Ти унікальна! Не підеш сама, занесу, - він був веселий, створював шум і радість, красиво жартував і сміявся. Врешті вона погодилася.

- Ти почекаєш, я хочу перевдягнутися.

- Ні, що ти! Дивись на мене! Різдвяні подарунки – то обов’язково у піжамі. І давай приймемо правило для двох: вранішня кава можлива у піжамі. Ми ж вдома.

- Це ти…

- І ти…, - він нахилився і торкнувся її щоки.

- Емре, я не …, - але він не дав їй доказати.

- Тобі показати свій інстаґрам? Я перецілував тисячі жінок, то…

- Знаю…, - це вже вона перебила його.

- Ну от! І не дивуйся, я люблю жінок і люблю їх цілувати. Так що не ховайся від мене. Не вийде. Це звичайний прояв дружелюбності. Гаразд? Приймаєш мої умови?

- А в мене є право не приймати?, - вже спокійніше і з усмішкою запитала, зважившись сприймати життя через його окуляри.

- Ніякого!, - вчергове пожартував і подав руку. Вона піддалася його святковому ранковому настрою.

   А під ялинкою на них чекала купа всіляких різнобарвних коробок і пакунків. Емре з задоволенням спостерігав за змінами на її обличчі. Його тішив її вигляд, її сповнені здивування очі, її невпевненість. Він читав її  і ця книга йому подобалась. Мабуть здивувався б , коли б знав якою рішучою і впевненою вона була у минулому житті.  

  Аліна стиснула кулачки, щоб не розплакатися. Як не намагалася себе змусити не згадувати нічого з минулого, воно не відпускало. Ті щасливі ранки, коли батьки, проста вчителька і головний інженер підприємства, дарували їй в новорічний ранок подарунки - це були щасливі миті! А потім з’явився брат і це свято стало ще веселішим. Різдво як таке, Україна святкувала пісною кутею на Свят вечір уже після новорічного свята, тому всі подарунки вони отримували під новорічну ялинку. Європа цього не зрозуміє! Останніх три роки вони з батьком і братом уже також святкували Різдво у грудні. Але це було сумне свято, бо неподалік відбувалися бої , бо в пам’яті містян два трагічних місяці окупації російськими бойовиками. І от тепер… Сльози, які так старанно намагалася замаскувати, не втрималися і покотилися по щоках.

- Ну, ну що таке? Ти чого? Усе ж добре, - він розумів її стан, але частково. Він не бачив війни. Хіба, що у своїх фільмах.

- Я зараз, я зможу, це пройде, - намагалася заспокоїтися, а не виходило.

- Ну тоді плач, - він зрозумів, що потрібен час, а тому пригорнув до себе і повів до дивану. Сам сів поруч і чекав, коли втихне буря емоцій.

  Він дочекався, коли затихло схлипування і, сповнені вдячності і довіри, очі подивилися на нього.

- Ну ось! Так краще! А тепер ми подивимося наші подарунки.

- Ти pdjheibd мене таким вчинком. Я не можу тобі зараз нічого подарувати…

- Тут подарунків на нас обох вистачить! А твій подарунок для мене - твій гарний настрій і сміх. Я не чув як ти смієшся!, - його така мила усмішка стирала всі спогади і сльози, ніжний погляд зігрівав душу.

- Дякую. За те, що ти поруч!, - їй було ніяково, їй було приємно, їй було …Ох! Їй було незрозуміло!

- Ось тобі головний подарунок, - він тримав у руках коробку і вона розуміла що це.

- Це справді те, про що я думаю?, - вирвалося у неї, перш ніж свідомість мала скерувати її емоціями.

- Так, він тобі потрібен. Ти не мусиш бути відірваною від світу. Можливо знайдеш когось у соцмережах, можливо комусь зможеш зателефонувати…

- Ні! Ні, я не можу комусь телефонувати, ніхто не має знати де я, інакше…

- Але чому?, - у його голосі вже також розпач, в очах подив і запитання.

- Нікого у мене немає вже…А ті,кому цікава – небезпечні для мене, - вона заглянула йому в очі і зрозуміла, що у нього багато запитань.

- Гаразд, коли зможеш, тоді розповіси. Якщо захочеш…, - добавив згодом, але вона зрозуміла, що таємниця ставить апостроф у їхніх дружніх стосунках. Він вірив, що подарунок буде великою радістю для них обох, а тепер у нього з’явилася тінь смутку і підозри. Вона це відчувала.