Розділ ХІІІ

Іронія долі…

  Перед нею стояв той, за кого мало не вбили, на кого забороняли дивитися навіть на екрані. А він стояв перед нею такий звичайний з валізою в руках, усміхався і подавав руку для вітання. Однією з версій у її здогадках про те, у чиєму домі вона живе, була саме такою. Але все ж ще повірити не могла. Стояла і просто дивилася у його такі красиві очі і мовчала.

- Привіт! Як поживаєш?, - також не відриваючи погляду запитав і подав руку.

- «Привіт! Як поживаю я у твоєму домі? Чудово! І тепер я знаю, хто спостерігав за мною у всі ті камери, які бачила повсюди», - промовили її очі і вона підняла погляд до однієї з камер тут, у вітальні.  Він  зрозумів, бо відповів на її усмішку і той погляд своїм красивим веселим сміхом.  Потиснув їй руку і обійняв. Вона не очікувала, тому знітилася. А він, як господар дому, впевнено брав ініціативу у свої руки.

- Ми подружимось, не хвилюйся так, - він розмовляв англійською, бо вже впевнено знав, що вона її розуміє. І відчув, як напруга, що тільки-но скувала її тіло, поволі почала танути.

Він узяв її за руку і повів на кухню. Вона зрозуміла, що пора їй вже виконувати роль хатньої робітниці. Тому швиденько кинулась до каво машини і...

...Але він перехопив її руки.

- Ти не маєш запобігати, ти мій гість, а не робітниця. Ми все зробимо разом. А ще… я дуже хочу почути твій голос, - і він так ніжно знову посміхнувся і зазирнув їй навіть не в очі, а десь глибоко в душу. Вона завагалася: «а може я неправильно роблю, адже він стільки для мене…». Але в гру вступає твереза свідомість, яка нагадує , що ніхто не повинен знати , де вона і хто вона.

Вона подивилася на нього, сповненими жалю і сліз, очима. Він зрозумів: не скоро ще почує її голос.

- Гаразд, хай буде так, якщо ти так вирішила. Ми – друзі! Пам’ятай це. У цьому домі ти захищена! І ми  - на «ти».

    І  вона не витримала, здалася. Підійшла до нього і обійняла, торкнулася руками обличчя, а потім торкнулася своїми губами його щоки. Вони порозумілися. Тільки серце…воно неспокійне, схвильовано витанцьовує у грудях. Ноги…ноги…вони підгинаються…

- Ні,ні,ні… Не потрібно втрачати свідомість…Я не вмію робити штучне дихання, я вмію лише цілувати, - примовляв Емре, міцніше стискаючи її в своїх руках.

Вона розплющила очі. Поруч ,тримаючи за плечі, сидить …

- Емре, - ледь чутно прошепотіла , ніби простогнала і очі заплющилися.

А він тримав її і усміхався. Нарешті це сталося. З голосом усе нормально. Буде цікаво!

- Дякую, незнайомко, що пам’ятаєш моє ім’я. Але краще б ти назвала своє, - гладив по спині і нашіптував на вухо. Він розумів, що вона у свідомості, але ховається за заплющеними очима від нього.

- Аліна, - прошепотіла у відповідь і злякалася. Ось тепер уже потрібно буде розповісти усе…

    Але…його більше нічого не цікавило. Мабуть. Або вона так собі подумала. Бо далі сталися зовсім звичайні речі.

- Пропоную сплячій красуні проснутися і взятися за підготовку до свята. Надіюсь, Аліна-ханим, ти пам’ятаєш, що завтра Різдво. А де наша ялинка, де наш святковий стіл?, - він говорив швидко, вона не встигала за його досконалою англійською.

  Але дивувало інше. Перед нею щойно постав геть зовсім інший чоловік. Вона не дивилися на нього крізь призму його слави. У цьому домі він був звичайною людиною. Вони були двома звичайними людьми, яких поєднав випадок, які мали кожен свою історію, але у цей період часу вони сплелися в одну. Аліна раптом перейнялася його настроєм, його свободою і його ставленням до неї. Вона втомилася бути одна, втомилася боятися.