Розділ ІХ

Лейла:

- Емре-бей, у нас проблеми!

- Що сталося?

- Нашу незнайомку забирають!

- Куди? Хто?

- Сьогодні прийшли із міграційної служби і сказали, що лікування закінчене, тому забирають її до встановлення особистості у центр депортації . Не знаю про що це, але мені її шкода.

- Вона мовчить?

- Мовчить.

- Що каже лікар?

- Нічого зробити не може. Служба наполягає. Термін лікування закінчився. Лікар безсилий.

- Гаразд. Дізнайся точні координати місця, де вона має бути. Все інше владнаю, як прилечу.

- Ми її не залишимо одну?

- Ні!

Душа Лейли з полегшенням видихнула. Якщо пообіцяв – зробить. Вона сама вже звикла до цієї жінки, як до рідної. Хоч вона і мовчала, але вони досить добре розуміли одна одну. Без слів. Лейла відчувала, що за мовчанням ховається трагедія. Вона бачила численні шрами на тілі , вона бачила сум і сльози в очах , вона відчувала той її внутрішній біль, який заховався далеко від очей людських. А ще…Лікар-гінеколог висловив припущення, що ця жінка зазнала багато знущань. Хіба могло серце бути здоровим?

  Як і пообіцяв, прилетів і зразу ж владнав все у службах. Йому пішли назустріч, знаючи  його благодійну діяльність у межах країни і поза її межами в рамках ООН.

- Лейло, ти сама поїдеш і забереш її звідти.

- А потім куди?

- Поселиш її у моєму будинку.

- Де?

- Придумаєш. Але відповідальність ми взяли на себе велику. Тепер ми відповідаємо за неї. Я пообіцяв. Будь уважною. Тепер все на тобі. Я повертаюся, у мене напружений графік. Скидаю адресу. Повідомиш, як все пройшло.

- Все зроблю.

- І ще. Заїдете у двір основним входом, щоб не зразу зрозуміла де вона. Адже першого разу ми зустрілися на нижньому виїзді. Побережемо її нерви.

Лейла була задоволена і разом з тим аж тепер зрозуміла всю складність ситуації. Вона не знала про незнайомку нічого, їй було її шкода, але відповідальність все ж лякала. Єдине, що заспокоювало, що сам Емре-бей також під цим підписався.  

  Двері відчинилися і Лейла побачила …тінь. За одну добу! В сірому одязі, в який її тут перевдягли, з блідим обличчям, великими, сповненими безнадії очима , незнайомка справді виглядала нііби марево. Вона повільно рухалася до Лейли і, здається, все ще не розуміла, що відбувається. Лейла взяла її за руку і показала, що вони мають звідси піти. В очах незнайомки промайнуло запитання, яке зрозуміти тепер уміла лише вона. Тому обійняла двома руками Аліну і та їй відповіла з вдячністю. На обличчі нарешті з’явилася тінь посмішки.

- Все буде добре!, - Лейла заспокоювала чи то незнайомку, чи то себе.

  Аліна ж просто рухалася за течією. Розуміла, ця жінка продовжує її опікати. Питань собі ставити більше не хотіла, як і шукати на них відповіді. Після того, як побачила себе в тому таборі, тут звичайно буде краще. А що буде далі? З деяких пір вона звикла не думати про майбутнє. У неї його мало зовсім не бути, але якимось дивом…