Розділ VІ

До свого закінчення наближався вересень. Уже точилися бої поблизу Лиману. Окупанти ставали все агресивнішими і жорстокішими. Людей хапали і вбивали сім’ями. Люди переповідали страшні чутки. Аліна відчувала, що щось має статися. Батько все рідше телефонував, десь пропадав. Борис вів себе також якось дивно.

 Того фатального вересневого вечора вона була знову одна. Не змогла додзвонитися нікому з рідних. То ж, коли почула дзвінок у двері, свято повірила, що це хтось із них. Натомість на порозі намалювалася хижа морда Матвєя, перекошена злістю і ще чимось. Це вона пізніше зрозуміє, що то був переляк.

- Збирай речі - ми їдемо!, - без усяких вступних фраз випалив і заметався по будинку.

- Як це - їдемо?! З якого дива? Я нікуди з тобою не поїду!, - спробувала заперечити.

- Тебе ніхто не питає. У нас на все пів хвилини. Бери найнеобхідніше: документи , гроші, картки, коштовності.

- Ти здурів! Ти про що? Ти мені хто, що тут розкомандувався?

- Я – твій чоловік! І ти їдеш зі мною!

- Щооо?! Який такий чоловік?

- От такий!, - і він дістав з кишені паспорт. Це був її паспорт! Вона втратила будь-яку можливість щось думати.

- Де..де ти взяв мій паспорт?, - пасивно, без тіні агресії запитала,розуміючи кожною своєю клітинкою, що сталося щось непоправне

- У братика свого запитай!

- Як то…у братика? , - її охопив переляк за долю своїх рідних, адже вона не мала від них звістки ось уже кілька днів.

- Жаль, я цього молокососа десь загубив. Збирайся, не стій, у нас дуже мало часу. Укри підступили надто близько. Ми через годину маємо залишити місто, - він панікував і це було очевидно.

- От і чудово! Залишайте! А я залишаюсь тут. Це моє місто! Я маю дочекатися батька і брата.

- Батька точно не дочекаєшся, а цей дурник, мабуть, злякався пострілів і вже давно кудись утік.

- Що ти таке мелеш?, - її охоплював жах. Вона ще не до кінця розуміла всю безвихідь і загрозу.

- Мелеш? Це я «мелеш»?!, - він скаженів. Похапцем розблокував свій телефон і показав їй світлину.

  Те, що  вона побачила, відібрало мову. У якомусь чи то підвалі, чи то сараї у кутку сидів переляканий чоловік, а поруч лежали, розкинувши широко руки, два чоловіки. У калюжах крові. Один з них - її батько. За одну мить вона «і померла, і воскресла» від усвідомлення того, що очевидно це бидло причетне до смерті батька. Страшенна злість охопила Аліну. Її рука автоматично знайшла на тумбочці важкий годинник і жбурнула ним у нелюда. Це було несподівано і він не очікував такого. Проте така витівка Аліни збісила його до краю. Вона це зрозуміла, але запізно. Не встигла повернутися, щоб втекти, як він одним стрибком як дикий звір, накинувся на неї. За мить була на підлозі. Бив нещадно куди попало і чим попало. Рвав, кусав, душив, ґвалтував. Як довго це тривало не розумів і сам. Зупинився, коли у нього не залишилося сил. Перед ним лежало тіло змішане з подертим одягом і кров’ю. Він тупо дивився на це місиво і розумів, що вбив. Більше тут його вже нічого не тримало. Швидким поглядом оббіг кімнату , угледів сейф. Він був відкритий, але там було надто мало поживи. Шукати щось більше у нього вже не було часу. Згріб з ліжка подушки й одіяла і накрив тіло. Але не намацав у кишені своєї запальнички. «Десь загубив. А потрібно було б спалити», - подумав так і побіг на перший поверх до кухні. І лише телефонний дзвінок  не дав часу здійснити задумане. Натомість він все ж кухонною запальничкою підпалив штори. Надіявся, що це дасть початок великій пожежі. А ще його злило те, що так по-дурному упустив Бориса - останнього спадкоємця з родини Дмитра Колопатюка. Сам Дмитро і донька уже мертві. А от Борис… над цим потрібно ще буде працювати. Тепер він, Матвєй Штолигін, мав би бути єдиним спадкоємцем, як законний чоловік Аліни. За будь-яких обставин. Такими роздумами була зайнята голова звіра.