Розділ ІІ

Та жінка пішла, а він стояв і дивився їй услід. Намагався зрозуміти той погляд…Щось було не так. Там було якесь тепло і ніби радість, яка раптово змінилася на розпач і образу. Чи то йому так здалося? Після останньої зустрічі з російською п’яною туристкою, він став триматися обачніше. До цього часу з відразою згадує той смердючий алкогольний запах, змішаний з дешевим парфумом.  Навіть уві сні час від часу жахається того раптового нападу обіймів  росіянки, що так зненацька кинулась на нього та залишила подряпини на його шиї й плечі. І тепер нудота підійшла до горла від одного лише спогаду. А тут… Погляд той зачепив. Він розумів, що зробив щось не так.

- Лейло, — погукав  жінку, що була ближче до нього за ворітьми.

- Так, Емре бей, — швидко підійшла до нього і чекала вказівок.

- Прослідкуй он за тією жінкою. Я чекаю від тебе дзвінка. Вона не має про тебе знати.

Лейла хутко поспішила за жінкою, а він все ще намагався щось для себе зрозуміти. Вона його впізнала і спробувала наблизитись до нього, як завше робили його фанатки. Але він не дозволив. У нього на це була своя причина. Але чому вона потім так раптово змінилася? Чому пішла, адже він все ж мав намір підійти до неї. А ті очі… Це не давало йому спокою.

  Лейла ще встигла запитати жінку, чи все у неї добре, але відповідь не забарилася сама собою. Жінка похилилася на лаві й, якби Лейла її не втримала, вона б упала на землю. Та втратила свідомість. Запитання «що ж робити?» прозвучало з вуст Лейли риторично. Вона швидко схопила руку жінки й зрозуміла, що  пульсу нечутно. Отже, швидше за все, зупинка серця. Лейла – в минулому медсестра, тому знає, що робити. На роздуми часу немає. Телефонний дзвінок — викликала швидку. І взялася до роботи. Перетягла  жінку на траву, поклала горизонтально, звільнила одяг, сумку поклала їй під лопатки й  закинула голову, щоб розкрився рот. Своїм носовичком накрила рот і затисла пальцями носа. Все максимально швидко. Вдих – видих у рот жінці, вдих-видих… Натискання на грудну клітину : раз, два, три….тридцять і знову вдих-видих, вдих-видих, раз… Лейла відчула  легкий поштовх сонної артерії. Це вже перемога! Заглянула в зіниці – звузилися. Порожевіла шкіра обличчя, відновлюється колір губ. А от і самостійний вдих!

 До приїзду швидкої жінка вже самостійно дихала, Лейла лише перевіряла наявність пульсу і його частоту. Сама ж була вимучена, але задоволена своєю роботою. Та й похвалу отримала від лікаря.

- Емре бей, ця жінка мала зупинку серця. Я її реанімувала і зараз швидка забирає її до лікарні. Що робити?

- Їдь до лікарні з нею! Подзвониш мені де ви і як справи. Ти молодець! Дякую тобі. Але одне прохання: не видай себе, ніхто не повинен знати, що ти працюєш у мене!

- Емре бей, ми не знаємо хто вона,  у неї немає ніяких документів. І з фінансами також все складно.

-  Оплату я беру на себе. Отримаєш на карту. Не забудь про моє прохання. Це дуже важливо! Не залишай її!

   Він отримав дзвінок, який його геть збив з пантелику. «Чому зупинка серця? Невже через мене? Я повинен дізнатися! Я повинен її врятувати!» Чи думав він у цей час про черговий скандал у разі, якби дізналися, що це через нього померла  ця жінка, не приведи Аллах!? Чи просто хотів врятувати ? Хто зна!? Він ще не розумів цього, але той погляд…

  Аліна прийшла до тями, але очі залишалися заплющеними. Вона намагалася зрозуміти, що відбувається навкруги. Дуже  боліла голова, тіло якесь ніби чуже, думки, як морські хвилі, набігають одна на одну, але їх не можна скласти у якусь одну логічну лінію. Я ще живу чи вже вмерла? Ні, ніби живу. Знайомий запах лікарні. Лікарня! Але ж вона у чужій країні, документів у неї вже немає, грошей також. Чим платити? І, головне, навіщо? Вона для себе все вже вирішила і … жити не входило у її плани. А тим більше лікуватися. Вона залишилася одна у цілому світі. Той виродок, що назвався її чоловіком, мабуть, ще живий – і він саме той, кого вона найбільше боїться зустріти.  Що ж тепер робити? Мовчати! Що б не сталося – мовчати! А там — будь-що-буде!

  Вона відкрила очі. Прив’язана до крапельниці й до якогось апарата. Палата з виду дорога, отже вона не у соціальній лікарні. Але як? Чому? Це ж дорого коштує?! 

 Її намагалися розговорити всіма можливими способами й лікарі, і поліція, і соціальні служби, але вона мовчала. Не тому, що не розуміла. Вона знала англійську, її запитували російською, але вона не видала ні звуку. Хотіли дізнатися хто вона і звідки, лікарі хотіли знати попередню історію хвороби. А що вона могла їм розповісти?...

 ****