Розділ І

         Аліна вдивлялася в темне плесо Босфору і їй здавалося, що бачила там очі своїх земляків. « От і мої кісточки залишаться на дні цієї протоки. Мабуть, так буде краще. Хоч собаки не будуть мордувати моє тіло. Дякувати Богу, братику, твоє тіло ті дідусь із бабусею пообіцяли похоронити. Ти в рідній землі залишився. А я…», - так будував плани мозок, стомлений і виснажений багатомісячною втечею. Але чомусь тіло не послухалося і раптом ноги підняли його і понесли у протилежному від води напрямку.

   Вона повільно йшла вулицею вгору. Назустріч зрідка траплялися люди, всі вони були місцевими жителями. Вона ж надто відрізнялася і одягом, і своєю зовнішністю.  Біле волосся, біла, аж надто, шкіра, куртка, джинси, все видавало у ній європейку. Що шукала вона тут, на цій вулиці, де за високими мурами дворів існувало життя за своїми законами й звичаями?

    Згадала, як минулої доби врешті наважилася  заховати свій паспорт у кам’яному мурі й попрощалася з ним назавжди. Чи потрібно було запам’ятати де саме вона це зробила? А навіщо?  Тепер вона просто істота: без документів, без історії, без мови. Ніякого бажання жити. Єдиний, хто любив її у цьому житті, це був брат. Тепер його немає. Батько? Це ще питання…А той виродок, що звався її чоловіком, якщо виживе у тому полум’ї, то неодмінно буде її шукати. Заради помсти. Тому вона має стати невидимою.

     Жінка підіймалася все вище вулицею і важкі спогади налягали на її свідомість таким же важким тягарем, як і цей підйом.  На якусь мить  їй здалося, що вона втрачає рівновагу, тому прихилися до стіни, щоб перепочити. І тільки рушила далі, як раптом перед самим її носом зупинилося різко авто, яке з’явилося  як привид. Воно так різко виїхало з двору, що Аліна заледве не впала .  В ту ж мить до неї кинувся чоловік і вхопив її за руку. Та так міцно, що у неї виступили сльози, але голосу вона не подала. Потім з авто вийшов водій. Чомусь вона подумала, що прийшов кінець її стражданням. Обличчя чоловіків не виказували привітності й співчуття, відповідно не побачила вона і тіні вибачення. Чоловік  тримав міцно за передпліччя, чим завдавав нестерпного болю. Його рука, мов металеві лещата, впилася в її тіло. Вона мовчала, а вони обидва щось лементіли своєю мовою. Її погляд блукав відсторонено: хай буде, що буде! Аж ось він зупинився на чоловікові, що вийшов з автівки й повільно наближався до них, ніби щось зважуючи чи обдумуючи. Дав знак і її відпустили.

 Якби  побачила його у будь-який зі своїх приїздів раніше на відпочинок, вона б цьому зраділа. Дуже! А сьогодні…. У неї не було сил і бажання навіть здивуватися. Єдине, що могла  зробити - це пильно дивитися у його очі, а потім… Рука якось самовільно вчинила рух, ніби йому назустріч. Ледь помітний. Але він відсахнувся  і відступив. Вона зрозуміла це по-своєму. Правильно чи ні, вона не знала.  В ту ж мить очі затуманилися сльозами, обидві руки здійнялися до рота, щоб завбачливо задушити зойк, який ледве не вирвався з її грудей.

  Вона його впізнала! Скільки часу вона провела з ним на сторінках його серіалів, сміялася і плакала разом з ним і його героями. Скільки передивилася і перечитала інформації про нього. Чому ж сьогодні не такий, як про нього писали? Чому відсахнувся, чого злякався? Чи зовсім не такий, як про нього знала?

 Він, ніби щось вирішив для себе, зробив крок до неї. Але було вже пізно. Вона випростала руку і заборонила тепер уже йому наближатися до себе. З очей сльози, рот міцно прикритий рукою, помахом іншої вона попрощалася з ним. Повернулася і пішла у зворотному напрямку - тепер уже донизу. До Босфору, який чекав на неї. « Це доля, я не могла померти у цій країні просто так, я повинна ще була побачити його», - думала так, наближаючись все до тієї ж лавки, з якої нещодавно встала.  Страшенно боліло у грудях, останнім часом біль все частіше надокучав їй. Вона розуміла, що її страшним мукам приходить кінець. Сіла на лаву й останнє, що пам’ятає, це жінку, яка торкнулася її руки й щось запитала…