Етюди голодного 47-го

Будиночок на болоті

(етюди голодного 47-го)

Може, комусь це здається дивним, а то й взагалі дивацтвом, але той казковий будинок на болоті я бачу щоразу, тільки-но приїду на свою малу батьківщину. Минають роки в подіях, стресах, сподіванні та іноді скупих радощах, яких чомусь так небагато виділила доля, все змінюється, тільки незмінним залишається будинок-марево, на зустріч з яким я прагну дістатися щороку, де б не був і скільки сотень кілометрів не відділяли мене від цього надзвичайного дорогого для мене місця.

Ось і зараз я тут, на узвишші, за яким починається болото. За яким починається болото. За ним пробирається крізь очерети звивиста річка – і знову очерет, а над ними, якщо вдивитися, на високих палях стоїть будиночок-марево. Я вдивляюся в те диво, щедро залите золотом сонячного проміння, вдихаю неповторний аромат різнотрав’я, що якось дивно п’янить, заколисує – і вже здається, що відкритий вченими-мудрагелями закон про всесвітнє тяжіння при всій своїй сотнями років перевіреній правильності мене не обходить ні з якого боку я легкий за повітря, захочу і полечу! І я хочу, хочу!

В теплому, мов руки матері, вологому повітрі я неквапно лину до того загадкового будиночка на болоті. Боже, який запах! Здається кожна квітка, що на високих ніжках звелися над зеленим трав’яним килимом, щедро віддає у навколишній простір аромат, яким її наділив Творець. І я починаю розуміти, про що під яким подихом вітру шепочуть очерети – ну, звичайно ж, про вічність! Вслухаюсь, бо хочеться все зрозуміти, до йоти. Та чи ж встигну? Адже вітерець завжди зненацька падає і, причаївшись, лежить тихо-тихо. Тоді замовкають очерети. Але не надовго. Пригадавши своє віковічне покликання, вітерець знову оживає. Тільки на цей раз в шепоті очеретів я відчуваю неспокій. А, зрозуміло! Вітерець стає вітром і враз приганяє темно-сіру хмару, закриває нею сонце, і важкі дощові краплі вже мережать калюжки між очеретом. Будиночок зникає, і моє серце починає щеміти. Та свідомість підказує: все нормально. Той будиночок є. не може не буди, адже він існує у твоїй уяві ще з дитинства.

Дощова хмаринка за кілька хвилин вилилася, відкрила синь небесного купола, і сонце знову торкнулося землі пружними променями. Щоправда, того загадкового будинку я сьогодні більше не побачу. Так було і в минулі роки. Але потім, у снах, я бачитиму його знову і знову, і наближатимуся до нього, і… А втім, то буде у снах. От тільки не відомо, що було б у моєму бутті, якби не ті сни… Хоч і проходили вони рідко, зате якраз тоді, коли в моє життя блискавкою влучали негаразди і було схоже, що виходу з ситуації абсолютно не видно, що його немає взагалі. Огортав відчай, спонукаючи до усамітнення, а потім – бажання одним махом перекреслити все, поставити на житті коротку, як постріл відчаю, крапку. І все!!!

Якраз тоді потужна хвиля споминів переносила мене туди, на малу батьківщину, і я знов бачив будиночок на болоті і линув до нього нехай не згорьованим тілом – свідомістю, і досягав заповітного порогу і засинав біля нього, не сміючи без дозволу доторкнутися до дверей.

Повільно спадали хвилини, а разом з ними – відчай. І вже не гупало на спалах серце. Приходила дивна полегкість! А з безвихіддя, в якому тільки що борсалась душа, вбачався вихід, простий і єдино вірний. Аж дивно: ну, як я його раніше не бачив?

Рука несміло тягнулася до дверей. Хотілося постукати, а ще більше – переступити заповітний поріг, ввійти в середину, туди, звідки в мої груди вливався спокій. Та тоді, коли бажання пересилило ніяковість, чувся голос:

• Не квапся, на все свій час. Ти ще не раз потребуватимеш допомоги. Бо на віку, як на довгій ниві.
• Хто ти? – шепотів я.

Та замість відповіді шелестіли стиглими стеблами очерети, віддаляючись далі і далі. І закінчувався несподіваний сон. А реальність, життєва реальність зі своїми глухими кутами вже зовсім не лякала!І ставало на серці не те, що радісно – спокійно. Не на якусь там хвилинку – на довгий час. Той спокій давав можливість глибоко занурюватись в життя, не боятися перепон. Врешті-решт, чи не для того живемо, щоб долати оті перепони? Адже виграти у життєвій боротьбі, або хоч прагнення виграти, мабуть, і є сутністю буття.

***

Яка радість – я знову тут, на своїй малій батьківщині неподалік будиночка на болоті. Нехай лише у сні. Втім, сумніваюсь, що між сном і реальністю є різниця – швидше всього, це варіанти буття. Бо чому я так чітко відчуваю, як пружинять під ногами торфяники – бабут, та й годі! Бачу, як здіймаються над водною гладінню довгоногі кулики, а по віддаленій залізниці гуркотить трудяга-поїзд. Ось він переїжджає міст, під яким між округлими каменями-валунами протікає річка-річка мого дитинства, безштанного, голодного, післявоєнного. Потім, через багато років, політики, дбаючи про свій передвиборчий імідж, назвуть нас дітьми війни. І буде це їм дуже зручно, бо залишиться нас не так і багато, а турботи про нас не обтяжуватимуть бюджет адже вони нічого іншого, як красиві, але пустопорожні обіцянки.

Та зараз не думалося про майбутнє, адже між тими валунами у дрібчастому джерельці річки снували зграйки невеликих червонястих рибок, що ніяк не хотіли ловитися на саморобний гачок. А дарма! Зварені в бляшанці з-під консервів вони були б невимовно смачними і черв’як-голод не нуртував би в животі. Тож я завжди сердився на тих рибок-верховодок, яким би нічого не варто зачепитися за гачок. О, то була б справжня радість! Та рибки не чіплялись… прикро до сліз!

• Не плач, шкет, бо он з тебе навіть жаби сміються! – сусідський хлопець-підліток Сашко, підійшовши, побачив, що в мене очі на мокрому місці і приязно штовхнув у плече. Потім, оглянувши моє рибальське причандалля, додав:
• Яка ж дурна риба на таке клюне? Ні гачка, ні поплавка – якісь крученики. Нічого, малий, не плач, зараз ми риби добудемо! Ось, бачиш? – Сашко показав невеличкий продовгуватий предмет, - знаєш, що це таке? – І не чекаючи відповіді, з повагою вимовив:
• - Граната це, шкетеня! Граната! Ф-1! Хоча ти в цих ділах нічого не розумієш. Ладно, підростеш!
• Знаю я, знаю, у мого брата таких ось стільки! – я підняв долоню і загнув один палець!
• Чотири? – перепитав Сашко. – Цікаво, де знайшов? Треба буде запитати. Добре, пішли!