Епілог: Вихід із Будиночку Безладу

Коли діти вийшли з останньої кімнати, двері за їхніми спинами зачинилися без звуку. Ні “трах-бах”, ні “кляц”, ні навіть “хрю”. Лише ніжний шелест, ніби хтось прикрив їм плечі ковдрою тиші.

Вони опинилися перед тим самим Будиночком, до якого зайшли давно — або зовсім недавно? Час у Безладі не працював по звичних правилах.

Світ довкола був той самий — та очі в них уже бачили більше. І серце в кожного стукало трохи інакше.

Марко обережно торкався капців-амулетів у кишені. Соломія тримала свою пляшечку з відпущеним смутком — тепер уже не важку, а легку. А в обох у долонях були ключики — не для замків, а від себе.

— А що тепер? — запитала Соломія, стиха.
— Тепер — додому, — відповів Марко. — Але з усім цим.

І вони пішли стежкою назад, з тихим кроком, як після дуже гарного сну, який не хочеться розказувати — бо боїшся зіпсувати.

🕯 Повернення

Удома все було, як і раніше. Кіт Тигрик лежав на дивані, розтягнутий як коржик, і дивився, ніби нічого не сталося.
Але все сталося.

Марко і Соломія мовчки роздягнулись, пройшли в кухню — і тільки тоді побачили його.

На столі лежав золотий конверт, із малесенькою зірочкою в кутку. Без марки. Без імені. Але вони обоє одразу зрозуміли: це — від Нього.

Соломія розрізала край і витягла лист:

🕊
Любі мандрівники, Марко й Соломіє.

Ви пройшли крізь безлад — і знайшли себе.
Ви слухали, танцювали, дякували, питали.
Ви зібрали ключики.

Але казка ще не завершилась.

Коли знову заспівають печі,
Коли на балконі з’явиться борщ,
Коли мафіни знову вийдуть на мітинг —

Ви згадаєте шлях.

А Будиночок вас чекатиме.
Завжди.

З любов’ю —
Казковий Безлад.