138. Пошта Золотого Півника

Кімната була схожа на звичайне поштове відділення — але тільки на перший погляд. Тут не було черг, скарг чи формуляру №42. Замість марок — блищали перлини, що світилися м’яким теплом, наче маленькі ліхтарики. Замість конвертів — лежали білі пухнасті пір’їни, що ворушилися, наче дихали. А замість працівника за склом — височіла фігура Золотого Півника.

Він стояв на п’єдесталі, схожому на годинникову вежу, і виглядав ніби вийшов із сну: золотий, із блискучими крильми, очима, в яких жила тривога, і серцем, що ще не встигло охолонути.

— Я — Золотий Півник, — пролунав його голос, ясний, як світанок. — І я маю клопіт: світ забув казати “дякую”.

На стіні, над купою перлин, висіла табличка:
«Пошта Золотого Півника»
«Почуття — теж заслуговують на марку»

— Раніше, — продовжив Півник, — люди писали листи з теплом. Слова були крихкі, але щирі. А тепер — усе швидко, голосно, але порожньо. І мені потрібна допомога. Ваша.

Діти підійшли до столів, де вже чекали пір’їни й перлинки. Вони почали писати. Хтось акуратно, хтось з натхненням:

• “Дякую мамі за те, що готує мені чай, коли я хворію.”
   
• “Татові — що навчив ловити рибу.”
   
• “Подрузі — що не сміялась, коли я плакала.”
   
• “Бабусі — за теплі руки.”
   

І щоразу, коли дитина завершувала фразу, на її пір’їнку падала краплина світла — зовсім невелика, але жива. Вона світлішала, коли слова були справжні.

— Це не показуха. Це — тепло, — сказав Золотий Півник. — Я поверну його людям. Ви допомогли мені зібрати пошту, якої давно не було.

Пір’я перетворювалися на маленькі крильця. Вони здіймалися над головами, несучи дитячі слова у простір — у серця мам, друзів, тишу, яку хтось давно чекав.

Раптом у кімнаті з’явилися справжні конверти — із м’якого паперу, схожого на ластовиння. Їх можна було взяти з собою — щоби вдома написати лист, який давно хотілось. Або — ще краще — сказати щось уголос.

На виході кожна дитина отримала не іграшку і не медаль, а слово. Воно лежало у прозорій коробочці й світилася зсередини.

Це було слово: “відчути”.

Під ним — невелика приписка Золотого Півника:

“Слова живуть у повітрі. Але залишають сліди у серці. Якщо вони справжні.”