137. Червона Шапочка і Вовк на Курсах Порозуміння

Кімната була несподівано зеленою. Стеля — з кронами, крісла — схожі на м’які пеньки, а замість дошки — моховита стіна, на якій щось писали листочками. Замість звичних парт тут стояли дерева-стілецьки, а в кутку — самовар, що мирно шипів, ніби дихав спокоєм.

У центрі сиділа червона шапочка. Справжня. Не дитяча, не героїня книжки, а втомлена дівчина, яка колись ішла крізь ліс із кошиком — і несла не тільки пиріжки, а й страх.

Навпроти неї — вовк. Той самий, але не зловісний. Зі злегка опущеними плечима й сумною усмішкою, мовби запізнився на щось важливе в житті. Його очі були не голодні — а винні.

Поруч стояла фігура ведмежа, що більше скидався на модератора: в окулярах, з блокнотом, у в’язаної шапці.

— Отже, ви обидва — учасники курсу з порозуміння, — тихо мовив ведмідь.
— І ми не будемо говорити, хто винен. Ми сьогодні слухаємо. Один одного. І себе.

На стіні висіла табличка:
«Червона Шапочка і Вовк на Курсах Порозуміння»
«Страх — це історія. А порозуміння — початок нової»

Шапочка спочатку мовчала. Потім сказала:
— Я боялась. Я не довірилась голосу. Я почула, що він — чужий. І втекла ще до того, як розпитала.

Вовк опустив очі.
— А я... я думав, що мене ніхто ніколи не вислухає. Тому навчився бути першим, хто нападає. Бо так ніхто не зможе мене поранити.

Діти, які сиділи навколо на грибних пуфах, мовчки слухали. Хтось крутив зап’ястя. Хтось тримав аркуш. Вони були не просто глядачами — вони були свідками нової історії.

— Що для вас означає довіра? — запитав ведмедик.

— Це як... віддати комусь пиріжок і не перевіряти, чи він не вкраде весь кошик, — сказала Шапочка.

— А для мене — це дати голосу звучати, навіть якщо він хрипкий, — відповів Вовк.

Поступово розмова ставала танцем. Без звинувачень. Без списків помилок. Лише зусиллям двох, що колись були по різні боки страху.

— Ми всі носимо свої історії, — сказав ведмідь. — Але деякі варто переписати разом.

Коли заняття закінчилося, перед героями з’явилися дві чашки чаю. Одна — з ромашкою, інша — з м’ятою.
— Щоб заварити розмову. І відпустити страх.

Між ними звучала музика їхніх сердець. Вона була тиха, як дихання перед сном. У ній не було туги — лише тепло.

На виході кожна дитина отримала аркуш, на якому було написано:
“Розмова — це також дарунок. Не завжди приємний. Але завжди чесний.”

І маленьке завдання: сьогодні поговорити з кимось, з ким давно мовчиш.