136. Капці Попелюшки, Які Танцюють Без Неї

Кімната світилась не від люстри, а від самої атмосфери — вона була пронизана золотавими відблисками, запахом кориці, мерехтінням уявної музики, якої ще не грали, але всі її ніби пам’ятали. Повітря гойдалося, як сукня на подолі, і кожен, хто заходив, раптом розпрямляв спину, ніби готувався до танцю.

Та найголовнішим були капітанчики, що стояли посеред залу. Маленькі, кришталево-прозорі, але не порожні. Вони рухалися самі по собі — нечутно, плавно, як тінь на сонячному простирадлі. Вони кружляли по паркету, зупинялися, розверталися, ніби чекали партнера. Але він усе не приходив.

У кутку стояла фігура — у простій сукні, з легкою усмішкою і поглядом, у якому відчувалося щось невимовне.

— Я — Попелюшка, — сказала вона, не сумно, а просто. — І ці капці... вони пам’ятають танець, якого я не завершила.

На табличці, прибитій до стіни, було написано:
«Капці Попелюшки, Які Танцюють Без Неї»
«Не всі завершення — для нас. Деякі — про прийняття»

— Я мріяла танцювати всю ніч, — мовила вона, глянувши на капці. — Але завжди щось губилось. Спочатку — рід. Потім — час. Потім — я сама. І коли капці залишились без мене, вони не зупинились. Вони продовжили танець. Бо танець — не залежить від сцени.

Соломія нерішуче ступила до капців, а Марко — слідом. Діти взули їх, і враз відчули, як ноги самі починають рухатись. Не тому, що треба, а тому що хочеться. Танок вів їх крізь спогади:
— як дівчинка вперше стрибнула без сорому на сільському святі;
— як хлопчик закричав «я можу танцювати!» — і ніхто не засміявся, але й не похвалив.
— як усі танці, яким не дали статися, залишились у серці — і чекали свого моменту.

Попелюшка простягнула руку:
— Танцюй зі мною — хоча б зараз. Навіть якщо це не сцена. Навіть якщо вже не північ.

Капці відповіли ритмом. Не з дитячих мультиків, не з балу, не з постановки — а з глибини. Танок був вільним, не для поглядів, а для себе. Мов сповідь, мов довіра.

— Вони пам’ятають не лише рухи, — прошепотіла Соломія, — вони пам’ятають свободу.

Коли капці зупинились, Попелюшка сказала:
— Інколи найкращий танець — той, який був без сцени. Без спостерігачів. Без призу. Але з душею.

На виході кожна дитина отримала по парі маленьких капців-амулетів — не для носіння, а для пам’яті. У них було щось невидиме, але важливе:
— той рух, який хотілось зробити, але злякались,
— та емоція, яку не дозволили собі прожити,
— той танець, що завмер на порозі страху.

Але тепер — не завмирає. Бо справжній танець не губиться. Він просто чекає, коли тебе стане досить.