135. Зачарована Пляшка Баби Яги

У глибині кімнати, освітленої лише слабким полум’ям старовинних свічок, височіла дерев’яна пляшка. Вона була схожа на старий бутель, витесаний не стільки руками, як часом. На ній — тріщини, як зморшки на обличчі старенької чаклунки, а на корпусі — руни, що мерехтіли тьмяним, мов приглушене дихання лісу вночі, світлом.

Пляшка мовчала. Але це було не те мовчання, коли нічого не відбувається — це було мовчання, в якому ховалась історія.

Раптом двері прочинились, і до кімнати ввійшла фігура. Не на мітлі, як личить поважній чаклунці, а у новенькому фартушку в квіточку, з руками в борошні й легким запахом пирогів.

— Я — Баба Яга, — сказала вона, й голос її звучав не зловісно, а скоріше трохи розгублено. — Колись, давно, я закляла цю пляшку. І знаєте, вона забрала у мене щось більше, ніж магію — частину мене самої.

Вона підійшла до пляшки й обережно провела пальцями по рунах. На табличці під пляшкою було написано:
«Зачарована Пляшка Баби Яги»
«Що закрилось — те може знайти ворота назад»

— У ній мій смуток, — зітхнула Яга. — Я залила його всередину, щоб він не заважав мені жити, бути сильною, варити борщ і не думати про те, що було колись. Але чарівна річ — вона не забуває. Щоб знову дихати, треба повернутися і відпустити.

Соломія, дівчинка з блиском допитливості в очах, несміливо підійшла до пляшки. Вона торкнулася її — і в той самий момент її голос, тихий і звичайний, відбився зсередини. Але вже інакший: перетворений на музику, на спогад, на світло.

У пляшці ожив її перша казка. Та, що вона написала на старенькому зошиті, зібравши в ній свої страхи і мрії, ще тоді, коли не вірила, що хтось це колись прочитає.

— Що ти хочеш відпустити? — запитала Баба Яга, не суворо, а тепло, як бабуся, яка давно чекає, поки онуки подорослішають.

Марко, що стояв збоку, раптом відчув, як щось стислося в грудях. І пляшка відповіла — його власним голосом, що звучав із середини, трохи з докором. Це був той день, коли він, роздратований, покинув друга посеред розмови, а потім ніяк не міг знайти слів вибачення.

— Це... я не думав, що це досі зі мною, — прошепотів він.

— Все, що ми не відпустили, — з нами, — відповіла Баба Яга. — Але ми можемо змінити це.

Вона подала Соломії пляшку. Дівчинка обережно відкрутила воскову кришку. З-під неї вирвався тонкий промінь світла, схожий на стрічку, яка в’ється у повітрі, огортаючи кожного в кімнаті теплом і спокоєм. Світло не обпікало, не сліпило — воно просто було. Як прийняття.

— Яка сила — коли віриш, що можеш відпустити, а не тримати, — мовила Соломія, і голос її більше не тремтів.

На виході з кімнати кожна дитина отримала маленьку пляшечку. У ній було щось особисте, невидиме — звук першого сорому, відгомін радості, щем першого прощання. І всі знали: ця пляшка не для того, щоб тримати. Вона — щоб краще зрозуміти. І, коли настане час, — відпустити.