131. Парасоля, що Врятує не від дощу

Кімната була вкрита калюжами — але не дощем, а емоціями. Краплі застигли в повітрі, немов крихкі сльози часу. Світло замислено ходило по підлозі, немов скромний учень на розігріві, і відлуння — тихе і схвильоване — збиралося в кутах. Центром кімнати був він: великий промоклий велетень, з плеча капала велика крапля, а в руці він стискав складену парасолю, яку ніхто не відважувався розгорнути.

— Я — Промоклий Велетень‑Парасольник, — промовив він низько, майже тілом. — Ця парасоля — не для дощу. Вона — для прихистку всередині сердець.

На табличці навпроти парасолі було написано:

«Парасоля, що Врятує не від дощу»
«Деякі зливи не видно. Але вони — справжні»

Діти наблизилися обережно. Кімната вбирала їхній сміх, мов губка. Вона не була холодною, але майоріла внутрішньою прохолодою, ніби кожен момент щирості зволожував повітря.

Марко підняв руку й торкнувся тканини — м’якої, але такої важкої, мов він у дитячі роки хотів плакати, але стримував себе. Історія заграла в ньому: перше розчарування, коли йому не дали говорити на зборах, бо "малий ще не розуміє". Парасоля ніби відповіла йому тією ж мовою: вона могла зупиняти не дощ, а відчуття: сорому, сорому перед іншими, краплі страху сарафанної зачинили в собі назавтра.

Соломія навіть не намагалася розплющити очі — вона торкнулася до краю тканини. Її обличчя розфарбувало розуміння: день, коли вона соромилася зателефонувати подрузі, хоча саме вона чекала. І парасоля потеплішала — тепер уже не лише важчене полотно, а захисник тепла.

— Ви заслуговуєте на прихисток не лише від зовнішнього, — промовив Велетень. — Деякі зливи — це внутрішній сніг. Він може бути холоднішим.

Парасоля розкрилась сама, ніби визнала, що діти вже готові.

— Іди під нею, — велетень кивнув.

Марко і Соломія стали під куполом. Кімната перестала калюжувати емоційним дощем — теплий простір усередині них замінив холод зовні. Вони мовчали, бо слова були надто важливими, щоб їх можна було сказати занадто швидко.

Поза небом парасоля виплила легеньким вітерцем — не охолодою, а розумінням. Вона нагадала їм: внутрішній дощ потребує не відводу, а прихистку.

Коли діти вийшли, міцно тримаючи купол, велетень подарував кожному крапельку світла — прозору намистинку, яка ніби вміла нагадувати: «Ти заслуговуєш на тепло».