126. Рукавиця для Чужого Холодного Спогаду

Ця кімната була холодною. Але не морозною — емоційно прохолодною. У повітрі — ледь помітний запах м’яти, льоду і... тиші. Повсюди — сніжинки. Застиглі у повітрі, як кадри з пам’яті.

У центрі — рукавиця. Одна. Тонка, срібляста, ніби ткана з диму.

На табличці:

«Рукавиця для Чужого Холодного Спогаду»
«Одягни — і побачиш, що таке чужий біль. Але з любов’ю»

— Вона не для захисту, — сказала постать у дальньому кутку.

З-під заметів, як лебідь із замету, вийшла Забута Снігова Принцеса. Її плащ складався з уривків думок, які ніхто не вислухав. Волосся — з ниток згаданих, але недоторканих історій.

— Цю рукавицю надягають, коли хочуть зігріти не себе, а когось іншого. Навіть якщо не знають, як.

Соломія обережно простягнула руку до рукавиці. Як тільки доторкнулась, у повітрі з’явився образ: дитина на лавці, що стискає малюнок. Вона не плаче. Вона просто чекає, що хтось побачить.

— Це… не мій спогад, — прошепотіла Соломія.

— Але ти його відчула, — відповіла Принцеса.

Марко одягнув рукавицю — і побачив себе. Не ззовні. А очима того, кого колись необачно образив. Його жарти були жартами, поки хтось не заховав посмішку.

— Я не знав, — мовив він.

— Тепер знаєш. І це вже — тепло, — сказала Принцеса.

Рукавиця почала танути. Але не щезати — а перетворюватися на шарф із слів:

“Я тебе не знаю, але тобі теж було важко. І я це визнаю.”

На виході Принцеса вручила дітям по сніжинці. Вона не танула, бо була зроблена з пам’яті, а не льоду.

Маркові: “Твоє серце більше, ніж ти думав. Просто ти ще не звик носити його відкритим.”
Соломії: “Співпереживання — не обов’язок. Це сміливість.”

А принцеса розтанула… залишивши лише відчуття: “Мене не забули. І цього досить.”