125. Чашка, що П’є Мрії

У куті будинку Казкового Безладу виявилась кав’ярня. Але не звичайна. У ній усе пахло... не кавою, а мріями. Розтопленими, недовареними, приправленими фантазією.

На табличці:

«Чашка, що П’є Мрії»
«Сюди наливають не те, що ти хочеш. А те, про що навіть не зізнаєшся собі»

За барною стійкою — кентавр. У фартушку, з вузлом на хвості й дуже експресивним виразом обличчя.

— Вітаю! — вигукнув він. — Мене звати Еспрессій! Так, я бариста! Так, я іноді плачу в капучино! Але не переживай — сльози стерильні!

— Ми можемо просто... чай? — обережно спитав Марко.

— Чай?! Ви прийшли сюди — і просите ЧАЙ?! О, діти, ви не зрозуміли. Тут не ви обираєте. Вас обирає напій.

Кентавр дмухнув у повітря — і чашки самі вилетіли з полиць. Одна — у формі морської мушлі, інша — із ручкою у вигляді хмари.

Соломії дісталась чашка, з якої піднімалась пара у формі пелюсток.

— Це твоя мрія про сцену, де ти читаєш свої історії, — прошепотів Еспрессій, — і кожне слово — наче світло.

Маркові — глибока чорна чашка, в якій танцювали зорі.

— А це твоя мрія — не боятись бути собою, навіть коли всі чекають іншого.

Напої не смакували як кава чи чай. Вони мали смак... впевненості, з нотками надії і легким присмаком “може колись”.

— А якщо вип’єш усе — мрія збудеться? — запитала Соломія.

— Ні. Але ти знатимеш, що вона справжня, — відповів кентавр. — А це — уже початок.

На виході Еспрессій вручив кожному по ложці з написом.

Маркові: “Твоя мрія — не випадковість. Це ти, який ще не злякався.”
Соломії: “Не бійся бути солодкою — навіть якщо світ звик до гіркоти.”

А чашки тихенько дзвеніли — ніби пили залишки мрій самі.