124. Лабіринт Незакритих Очей

Ця кімната мала запах — не чогось конкретного, а… ночі. Ледь вловимий аромат відкритих книжок, теплих ліхтарів і недописаних повідомлень.

Усередині — лабіринт. Не зі стін, а з подушок, ковдр і м’яких завіс. Але на кожному повороті — очі. Великі, маленькі, сумні, здивовані. Вони не блимають. Бо не сплять.

На вході сиділа мишка в піжамі, з великим ліхтариком і термосом какао. Вона позіхала — але не йшла спати.

— Я Нічна Мишка-Недоспанка. І я допоможу вам пройти лабіринт. Але не очима. А відчуттям.

На табличці поруч:

«Лабіринт Незакритих Очей»
«Іноді те, що ти шукаєш — не видно. Бо ти дивишся забагато»

— Це про смартфони? — припустив Марко.

— І про сумніви, і про страхи, і про думки перед сном, — відповіла мишка. — Вони всі тут. Не дають заснути. Бо хочуть, щоб ти їх почув.

Стежка звивалась. І чим далі йшли, тим більше очей з’являлось. Одні — виглядали знайомо. Інші — лякали. Але ніхто не говорив. Просто спостерігав.

Соломія спіткнулась — і побачила очі, які колись дивились на неї, коли вона соромилась себе. Вони були вироком. Але мишка прошепотіла:

— Це лише спогад. Він не має права дивитись на тебе вічно.

Марко побачив очі, які, здавалося, чекали чогось. Може, його вибачення. Може, відповіді. Він зупинився. Стиснув кулаки.

— Я не знаю, що сказати. — зізнався він.

— Не всі питання потребують слів, — відповіла мишка. — Інколи — просто уваги.

У центрі лабіринту була завіса. За нею — дзеркало. Але не звичайне. Воно показувало очі — свої. Втомлені, але чесні. Готові нарешті заплющитись не зі страху, а зі спокоєм.

— Ти можеш йти спати. Все, що треба — вже почуто, — сказала мишка.

На виході кожен отримав по нічній пов’язці.

Маркові: “Заплющені очі — не вразливість. Це довіра.”
Соломії: “Спати — не слабкість. Це частина турботи про себе.”

А мишка залишилась, обійнявши термос, і шепочучи комусь новому:
“Ти не один. Ми всі колись не спали.”