121. Дзеркальна Стежка до Себе

Кімната зустріла дітей тишею — не глухою, а очікувальною. Перед ними пролягала вузька стежка, вистелена дзеркалами, що мерехтіли світлом, яке ніколи не було ввімкнене. Але головне — не стежка.

На початку сидів він. Величезний, спокійний, із крилами, мов сторінки енциклопедії, і очима, які знали трохи більше, ніж дозволено. Сфінкс Дзеркальних Запитань.

— Ідеш? — прохрипів він. — Але попередь себе: тут відповідають не дзеркала, а твої реакції на них.

На табличці біля лап Сфінкса:

«Дзеркальна Стежка до Себе»
«Якщо не готовий запитувати — не чекай, що отримаєш відповідь»

Соломія першою ступила на скло. Її відображення не повторювало рухів. Воно… вагалося. Зупинялось. І лише тоді, коли вона зітхнула, знову синхронізувалось.

— Стежка бачить тебе не зовні, а всередині, — мовив Сфінкс.

Марко зробив крок — і побачив себе молодшого, з величезними очима, які все ще вірили, що бути собою — достатньо. Але що далі він ішов, то більше дзеркала показували: страх. І злість. І те, що він хотів забути.

На середині стежки діти побачили обличчя — не свої. Усі ті, кому вони колись не сказали важливих слів. У відображенні ці люди мовчки чекали. Не дорікали. Просто чекали.

— А якщо я не хочу знати правду? — прошепотав Марко.

— Значить, ти вже її здогадуєшся, — відповів Сфінкс.

У кінці стежки з’явився вибір: зійти з неї — або зробити останній крок, де дзеркало ставало повністю чорним.

Соломія ступила. І побачила лише очі. Свої. Втомлені, чесні. Такі, які з’являються, коли себе визнав.

— Дякую, — сказала вона. — Не за красу. А за можливість не втікати.

На виході Сфінкс простяг кожному по крихітному фрагменту дзеркала.

Маркові: “Те, чого ти боїшся, — вже стало частиною тебе. Прийми.”
Соломії: “Твоя слабкість — це не вада. Це нагадування, що ти жива.”

Попереду — шафка, що шурхотить старими, нереалізованими думками.