120. Вікно, Яке Дивиться Назад

Кімната була світлою. Надзвичайно. Але не від ламп чи сонця. А від самого вікна — великого, із закругленими краями, трохи запітнілого, ніби воно довго мовчало.

На табличці:

«Вікно, Яке Дивиться Назад»
«Це не ти дивишся у світ. Це світ — у тебе»

Коли Марко та Соломія підійшли ближче, вікно не показало пейзаж. Не вулицю. Не небо. А... себе. Точніше — свої спогади. Але не ті, що вони знали. А ті, які їх знали.

На склі проступали сцени:
Марко — маленький, спостерігає, як дощ стікає по вікну, вперше задумуючись про “назавжди”.
Соломія — під ковдрою, читає книжку, і саме в той момент вирішує: “Я буду вигадувати історії”.

— Це… я, але ніби… глибше, — прошепотала вона.

— Вікно дивиться на нас так, як ми на себе не дивимось, — додав Марко.

На рамці вікна були написані фрази, але вони зникали, як тільки на них звертали увагу. Лише якщо не дивитись — можна було вловити зміст.

“Ти забув, як сильно тоді мріяв. Але я — ні.”
“У кожному “я зможу” було більше віри, ніж ти тепер допускаєш.”

Коли діти торкнулись скла, воно не стало холодним. Навпаки — теплим. Майже серцевим. І показало сцену, де вони вперше зайшли до Казкового Безладу. Вони виглядали меншими. Але... такими ж.

— Ми не сильно змінились, правда? — запитала Соломія.

— Може, зміни — не в тому, ким ми стали. А в тому, як ми себе бачимо.

Вікно запітніло востаннє — і написало на склі:

“Що б ти сказав собі, якби міг подивитися назад не зі страхом, а з любов’ю?”

На виході діти отримали по маленькому віконцю — кулончику, з лінзою, через яку видно... себе. Але трохи добрішого.

Маркові: “Ти не забув, ким був. Просто дорослість прикрила шумом.”
Соломії: “Ти завжди була справжньою. Навіть коли сумнівалась у цьому.”

І поки вони йшли далі, вікно ще трохи поблимувало. Бо іноді — достатньо просто подивитись.