119. Годинник, Що Спить

У кутку кімнати стояв годинник. Старий, дерев’яний, з маятником і важкими стрілками. Але він не цокав. Не тікав час. Не квапив. Він… спав.

На табличці:

«Годинник, Що Спить»
«Часом краще — не знати, котра година. А знати, як тобі зараз»

Довкола — тиша. Але не порожня. Вона була схожа на полуденну дрімоту: коли світ трохи змазаний, думки — повільні, серце — м’яке.

Марко підняв погляд на годинник. Його стрілки не рухались, але все одно здавалось, що щось відбувається.

— Він спить... а ми що — прокидаємось? — прошепотав він.

— А може, ми в його сні, — усміхнулась Соломія.

На підлозі були розкладені подушки, пледи, книжки без сторінок, чашки з порожнім чаєм. І таблички:

“Почекай, перш ніж поспішати.”
“Справжній час — це не хвилини. Це ти, коли тобі добре.”

У кімнаті було кілька гойдалок — м’яких, тканинних, ніби обійми. Діти сіли на одну з них. Ледь погойдались — і світ затих ще більше.

Тоді вони почули голос. Не гучний. Не іззовні. А всередині:

— Ти не спізнюєшся. Просто ще не той момент.
— Ти не повинен усе встигати. Ти повинен бути.

Годинник раптом зробив “цок”. Один. Тихий. Як згадка про сон. Як знак, що щось триває — навіть якщо не видно.

Соломія прошепотіла:
— Я хочу частіше зупинятись.

— Я теж, — відповів Марко. — Але так, щоб не почувався винним.

Годинник не засуджував. Він дозволяв бути повільним. Недосконалим. Живим.

На виході їм подарували по маленькому маятнику. Не справжньому — символічному. З написами:

Маркові: “Коли не рухаєшся — це теж рух.”
Соломії: “Деколи зупинка — наймудріше рішення.”

Попереду — вікно, яке дивиться назад. Але не в минуле — в тебе.