118. Колекція Незавершених Обіймів

Кімната була наповнена… повітрям. Але не просто порожнім. У ньому щось було — ледь помітне, трохи солодке, ніби хтось щойно посміхнувся і зник. У повітрі — сліди. Невидимі, але відчутні.

На табличці:

«Колекція Незавершених Обіймів»
«Тут зберігається тепло, що не встигло дійти до плечей»

По кімнаті висіли прозорі силуети — деякі в повітрі, деякі застигли на півдорозі до когось. Деякі — крихітні, інші — широченні, мов плащі. Вони не рухались, але дихали.

— Це... обійми, які хтось не завершив? — здивувався Марко.

— Або які не дозволили собі, — прошепотала Соломія.

На одній стіні — великий журнал. У ньому зібрані історії:

“Я хотів обійняти її, коли вона плакала, але подумав: раптом зайве.”
“Він уже йшов. Я тягнулась, але соромнулась. Він не побачив.”
“Ми посварились. Я хотіла обійняти, але сказала “добре”. Це було не добре.”

Марко провів рукою повз одну з обійм — і відчув: щось ніжно ковзнуло по його пальцях. Тепло. Ненав’язливе. Як дотик людини, яка не впевнена, що має право, але дуже хоче.

Соломія знайшла крихітну обійму — маленьку, схожу на дитячу. Вона тремтіла.

— Вона не знає, чи її ще чекають, — мовила Соломія. — Або чи вже пізно.

У центрі кімнати був м’який диван. На ньому напис:
“Сядь. Закрий очі. І подумай про обійму, яку не встиг зробити.”

Коли діти сіли — повітря загусло. З’явився запах — трохи кориці, трохи книжок, трохи чиєїсь турботи. І відчуття: хтось поруч. Не тисне. Просто є.

На прощання кожен отримав по м’якому шарику — наче клубок обійми.

Марко: “Ти ще можеш її завершити. Або почати нову.”
Соломія: “Обійма — це не рух. Це вибір бути поруч.”

Попереду — годинник, що спить. І час, який не квапить.