117. Музей Уявних Друзів

У дверях до кімнати висів напис:

«Музей Уявних Друзів»
«Вони не зникли. Вони просто чекають, коли ти згадаєш їхнє ім’я»

Кімната була схожа на художній музей, але замість портретів — ніби тіні. На кожній табличці — ім’я й короткий опис.

“Кропель — створений у дощовий день, боявся сонця, але грав на калюжах як на барабанах.”
“Лапунчик — мав шерсть із мармеладу, залишав липкі обійми, але завжди знав, коли потрібно мовчати.”
“Герда-картоплина — уявна радниця в усіх домашніх завданнях. Завжди знала відповідь “або 7, або не важливо”.”

— Я... пам’ятаю одного, — прошепотав Марко. — Звався Рру. Він ховався у кишені й шепотів, коли я боявся. Я думав, що вигадав його просто для забави.

І — о диво! — серед експонатів на полиці стояла фігурка. Маленька, пухнаста, з очима, як у подушки.

— Привіт, Марко, — тихо сказав Рру. — Довго не бачивись.

Соломія знайшла замітку:

“Друга звали Панна Паляниця. Вона казала, що ніколи не зрадить, бо в неї є секретна армія з бутербродів. Я тоді ще не розуміла, що дружба — теж магія.”

— Цей музей не для ностальгії, — мовив голос у повітрі. — А для нагадування: уява — це не те, що дитяче. Це те, що справжнє, поки в нього віриш.

Марко й Соломія залишили у вітрині по записці. Не спогад, а дяку.

“Тобі, хто був, коли всі думали, що мене нема.”
“Тобі, хто дав відчути, що я — не одна, навіть коли не було нікого”

На виході музей подарував кожному по чарівному ґудзику.

Маркові: “Якщо закрити очі — Рру досі тут.”
Соломії: “Ти не вигадала Паляницю. Вона вигадала тебе.”

Попереду — колекція незавершених обіймів. Тепла, але... трохи порожня.