116. Кімната Випадкових Фраз

Це була кімната розмов — не повних, не логічних, не обов’язкових. Просто уривків. Речень, що зависли у повітрі, як незавершені думки. Слів, що вийшли на волю з чиїхось листів, чатів, розмов у черзі.

На табличці:

«Кімната Випадкових Фраз»
«Іноді найбільше значення — у словах, сказаних між рядків»

Усередині — тиша. Але наповнена. Під ногами — папірці, деякі літали, деякі самі вкладались у стоси. На стінах — екрани, що показували підрядки розмов: без контексту, але з емоцією.

“Я тоді думала, що це просто дощ, а виявилось — сльози.”
“А чому ніхто не попереджає, що дорослість — це постійне “не встиг”?”
“Я не хотів, щоб ти пішла. Просто не знав, як залишити тебе”

— Це фрази... без адресата, — прошепотала Соломія. — Або фрази, які шукали когось, хто зможе їх зрозуміти.

— А якщо ми не зрозуміємо? — знизав плечима Марко.

— Значить, інший зрозуміє. Або колись — ми самі.

В центрі — мікрофон. Без дротів, без підсилювача. Просто об’єкт. Поруч — напис:
“Залиши випадкову фразу. Вона знайде когось”

Марко, вагаючись, мовив:
— “Іноді я сміюся, щоб не здатися чужим серед щасливих.”

Соломія подумала — і додала:
— “Мені важко прощати, коли хтось не знає, що образив.”

Мікрофон засяяв. Фрази з їхніх уст зникли — і через мить з’явились у нових папірцях на стінах. Хтось їх побачить. Колись. І, можливо, знайде там себе.

На виході кімната вручила кожному по фразі, яку, мабуть, хтось колись сказав — і не знав, як сильно вона комусь потрібна.

Марко: “Ти не мусиш бути всім. Достатньо — бути собою там, де це має сенс.”
Соломія: “Ніхто не вимагає досконалості. Особливо — твої близькі”

Попереду — музей уявних друзів. І, можливо, деякі з них тебе ще пам’ятають.