114. Сходи Без Вершини

Вони не починались з першої сходинки. Вони просто були — від підлоги до стелі, від підлоги до неба, від підлоги до уяви. Кам’яні, дерев’яні, скляні — кожна секція мала інший матеріал, інший ритм, інший характер.

На табличці:

«Сходи Без Вершини»
«Іди, якщо готовий не дійти. Але відчути»

— Це як казкова бігова доріжка? — запитав Марко.

— Це як життя, тільки чесніше, — усміхнулась Соломія.

Вони ступили на першу сходинку — і одразу почувся звук. Ніби десь глибоко всередині щось клацнуло. Наступна сходинка — звук інший. Тихе “ой”. А ще далі — мелодія.

Сходи реагували. Вони не вели вгору чи вниз — вони відображали кроки. Кожен рух відгукувався моментом із життя. Маленьким, непомітним, але справжнім.

Марко ступив — і побачив спалах: як він забув щоденник на уроці, і як хтось потайки підклав йому інший — уже заповнений добрими словами. Сходинка дзвеніла вдячністю.

Соломія піднялась трохи далі — і побачила, як у дитинстві боялась сцени, але таки вийшла й заспівала. І східці затремтіли від аплодисментів, які тоді здавались вигаданими.

— Це не сходи для підйому. Це сходи для пам’яті, — мовила вона. — Тут не важливо, куди, а з чим.

На певному рівні сходи стали вузькими — треба було йти боком. Потім — крутими, як рішення, які приймаєш з закритими очима. Далі — широчезними, але слизькими, як упевненість, що здається справжньою, а виявляється — з ковзанням.

— І все ж ми йдемо, — сказав Марко. — Без мапи. Без гарантій. Але з думкою: “А раптом…”

На стіні поруч хтось вивів:

“Навіть якщо не дійдеш — ти змінишся.”

Коли вони спустились назад (так, сходи дозволили), їм дали по сувеніру: мініатюрну сходинку.

Марко: “Твої кроки — важливі. Навіть якщо ти не знаєш куди.”
Соломія: “Твої сумніви — частина дороги. Не заперечуй їх.”

Попереду — лампа, яка світить лише на ті ідеї, які не справжні… але дуже цікаві.