113. Дзвінок, Який Дзвонить Назад

У кімнаті стояв лише один предмет — старий телефон. Поворотний диск, скляна трубка, шнур, який жив своїм життям. І поруч — стілець, трохи зношений, з подряпинами часу.

На табличці:

«Дзвінок, Який Дзвонить Назад»
«Не чекай, що тобі подзвонять. Тут дзвінок — у минуле»

— А якщо я не хочу знати, хто на тому кінці? — запитав Марко.

— Значить, ще цікавіше, — відповіла Соломія.

Коли Марко поклав руку на трубку, телефон задзвонив. Але не звуком. У голові пролунав голос — спершу далекий, як згадка, що соромишся. Потім — ближче.

Це був голос тата. Але не того, кого він знав зараз. А молодшого. Недосвідченого. Він говорив:
“Я іноді не знаю, як бути поруч. Але я стараюсь.”

У трубці було не минуле, як дата. А минуле, як відчуття.

Соломія підняла трубку. І почула себе — років шість. Вона щось шептала. Мабуть, пісеньку, яку придумала. Потім — запитала:
“А якщо я не стану дорослою, яка всім подобається — це нормально?”

Голос у відповідь був несподівано знайомий. Її теперішній.

“Ти вже нею стала. Не всі помітили — але ти ж не для всіх.”

Телефон не завжди відповідав словами. Іноді — диханням. Іноді — просто паузою, яка була значущішою за промову.

На столику лежали записки:

“Слухай не лише, що кажуть. Слухай, що хотіли сказати.”
“Деколи дзвінок — це спосіб залишитись.”

Коли діти вийшли з кімнати, телефон сам набрав номер — без коду, без країни, без часу. Просто так. Можливо, у чиюсь пам’ять.

На прощання кожен отримав по дерев’яній фішці:

Марко — “Голос, який ти чуєш усередині — не вигадка”
Соломія — “Тиша теж може дзвонити”

Попереду — сходи, які не мають вершини. Але хтось усе одно йде.