112. Карта, Яка Малює Тебе

Це не була карта світу. Не країни, не міста, навіть не уявні архіпелаги. Це була карта — без масштабів, без компаса, без кольорів. Вона змінювалась кожного разу, коли ти на неї дивився.

У кімнаті, що нагадувала антикварну майстерню дослідників мрій, стояв великий стіл. На ньому — розгорнута мапа, яка мерехтіла, дихала, шепотіла.

На табличці:

«Карта, Яка Малює Тебе»
«Маршрут — не зовні. Він завжди починається з “Я”»

— І куди вона веде? — запитав Марко.

— Скоріше, кого вона веде, — відповіла Соломія.

Коли Марко нахилився — на карті з’явилась лінія. Вона спершу кружляла навколо плями з написом “Переживання, які не пояснені”, потім різко змінила напрям на “Раптова хоробрість”, зробила зупинку біля “Невисловлених вибачень” і завершилась у місці під назвою “Трохи більше, ніж я вважав можливим”.

— Це… я? — здивувався він.

Карта одразу відповіла. На її поверхні з’явився напис: “Ти — не точка. Ти — маршрут.”

Соломія побачила, як її маршрут проходить крізь “Місця, де сміялась не в голос”, минає “Сховані ревнощі”, робить петлю навколо “Добра, яке не визнала” — і лягав прямо на “Бажання, що боялись бути сказаними”.

Карта не соромилась. Вона не судила. Вона просто малювала правду — м’яко, кольорами, які було видно не очима, а серцем.

— Це… красиво. І трохи лячно, — прошепотала Соломія.

— Значить, чесно, — мовив Марко.

У кутку кімнати висіли маленькі копії мап. Дітям дозволили вибрати по одній — ту, що відповідала настрою “зараз”.

Марко вибрав мапу з багатьма закрученими стрілками і підписом: “Хаотичний, але живий”
Соломія — з великим світлим полем і написом: “Тут ще буде щось важливе”

Попереду — дзвінок, який дзвонить не тобі, а назад. У тишу, яку ти залишив.