111. Мішок із Запитаннями

Кімната була порожньою — на перший погляд. Лише в центрі, трохи зім’ятий і набитий до країв, лежав величезний мішок. Схожий на той, що носять поштарі в казках. Але цей рухався. Трохи тримтів. І тихо хихотів.

На табличці:

«Мішок із Запитаннями»
«Тут зберігається все, що не наважились спитати»

— Це... тривожна пошта? — запитав Марко.

— Або дитячий розділ всесвітньої філософії, — відповіла Соломія.

Коли вони розв’язали мішок, звідти вискочили запитання. Справжні. Живі. Кожне — зі своєю інтонацією, рухом, навіть голосом.

Одне пролетіло повз голову Марка і буркнуло:
— “Чому іноді всі мовчать, коли ти питаєш найважливіше?”

Інше підскочило до Соломії і тоненьким голосом запищало:
— “А що, як я ніколи не буду достатньо цікава?”

Було запитання з пишним капелюхом:
— “Чому дорослі не відповідають прямо?”
І крихітне, майже невидиме:
— “А якщо я не знаю, хто я?”

Запитання літали, як метелики, — але тільки поки їх не помічали. Варто було придивитись — і вони сідали. Можна було навіть потримати.

Деякі були смішні, як:
“Чому кава гірка, якщо всі її люблять?”
Або:
“Скільки важить поцілунок у лоба?”

Кожне мало хвостик, на якому висіло слово: “Важливо”. Навіть якщо звучало безглуздо.

У куточку кімнати стояв ящик із написом:
“Можна залишити відповідь. Але лише чесну.”

Соломія відповіла на одне: “Що робити, якщо боїшся питати?”
Вона написала:
“Знайди того, хто боїться відповідати — і почніть мовчати разом.”

Марко узяв запитання: “Чи можна бути добрим і все одно злитись?”
І написав:
“Так. Просто не забувай повертатись назад.”

На прощання мішок сам зав’язався — і ніжно буркнув:
— “Ще побачимось. У снах. І під час розмов, які не стануться.”

Дітям залишили по маленькій цидулці:

Маркові: “Твої питання не заважають — вони світять.”
Соломії: “Деякі відповіді ростуть повільно, як квасоля.”

Попереду — карта, яка малює не маршрут, а тебе самого.