110. Кімната Недописаних Листів

У повітрі пахло чорнилом, папером і трохи… нерішучістю. Кімната була заповнена конвертами. Вони висіли, лежали, закручувались у повітрі, шурхотіли під ногами. Жоден не був запечатаний. Жоден — не завершений.

На табличці:

«Кімната Недописаних Листів»
«Те, що ти не сказав — не зникло. Воно просто чекає»

— Тут листів більше, ніж в електронній пошті мами, — прошепотав Марко.

Соломія обережно підняла один.
“Дякую, що тоді підтримав... Але мені було страшно зізнатися.”

— Це не наші листи, правда? — насторожено спитала вона.

— Тут усі листи. Всі “майже сказав”, “майже наважився”, “може потім”.

Конверти вміли звучати. Варто було торкнутись — і чуєш не голос, а тінь думки.

“Я злюсь не на тебе, а бо не знаю, як інакше сказати, що мені боляче.”

“Ти — мій найкращий друг. Просто я боюсь, що це звучить надто... серйозно.”

Один лист Марко впізнав. Він почав писати його бабусі, коли вона захворіла. І не закінчив. Там було:

“Я не знаю, як сказати, що мені тебе не вистачає, коли ти поруч.”

Соломія знайшла аркуш, на якому було:
“Я вибачаюсь за те, що не вибачилась.”

У центрі кімнати — стіл. На ньому лежали аркуші, ручки, чорнило. І записка:

“Ти можеш дописати будь-що. Навіть якщо адресат уже не чекає.”

Діти мовчки сіли. Марко просто написав: “Дякую. Я вчуся.”
Соломія — “Я не така хоробра, як здаюсь. Але стараюсь.”

Листи самі сховались у повітря, ніби задоволені. Деякі шепотіли: “Мені стало легше”

На виході діти отримали по маленькому конвертику — порожньому.
— Це щоб пам’ятати: не всі листи треба надсилати. Але кожен — варто прожити.

Попереду — мішок, у якому зберігаються запитання, що колись не були поставлені.