109. Пісочний Годинник Без Піску

На поличці в центрі кімнати стояв пісочний годинник. Він виглядав старим, але не пилюкою, а спокоєм. Скляні колби — прозорі, тоненькі, як думка, яка щойно з’явилась. Але всередині — порожньо. Жодного піщинки.

На табличці:

«Пісочний Годинник Без Піску»
І нижче:
«Час іде, тільки коли говориш уголос. Або — мовчиш по-справжньому»

— Це як... анти-годинник? — прошепотав Марко.

— Або дуже чесний, — відповіла Соломія.

Коли вони наблизились, годинник видав легке “цок” — не рухом, а відлунням. І в колбу почало спадати світло — не пісок, а щось схоже на крихітні думки, що формуються прямо зараз.

— Скажи щось, — штовхнула Соломія Марка.

— Я не люблю, коли щось вимагає від мене ритму, — пробурмотів він.

І в ту ж мить світло в годиннику прискорилось. Падало не рівномірно, а стрибками — як речення, коли не впевнений, чи хочеш продовжувати.

Соломія заговорила спокійно:
— Я іноді розмовляю з собою, щоб перевірити, чи ще вмію чути.

Світло в годиннику текло плавніше, рівніше. Здавалось, що сам час прислухається.

— А якщо мовчати? — запитав Марко.

Вони затихли. І тоді сталося щось незвичайне: пісок з’явився. Не зверху — а внизу. Колба почала наповнюватись знизу вгору.

— Це хвилини, які не втрачені, — прошепотала Соломія. — Це час, який ми справді проживаємо.

На стіні з’явилось повідомлення:

“Не весь час — про рух. Іноді — про присутність.”

Коли годинник завершив свою “розмову”, він видихнув теплий подих — і подарував кожному невеличкий кулон у формі пісчинки.

На звороті — напис:
“Твій час іде, коли ти справжній”

Попереду — кімната, де зберігаються всі листи, які так і не були дописані.