108. Гойдалка, Яка Веде в Спогади

У центрі кімнати — стара дерев’яна гойдалка. Вона висіла на канатах, прикріплених просто до стелі, яка нікуди не вела. Але довкола — ніби не кімната, а задимлена пам’яттю галявина: повітря пахло пилом, м’ятою, трохи шоколадом.

На табличці:

«Гойдалка, Яка Веде в Спогади»
«Гойдайся — і згадаєш не те, що хочеш. А те, що треба»

— Ну що, полетимо? — усміхнулась Соломія.
— А якщо не хочеться згадувати? — буркнув Марко.
— Тоді гойдайся повільніше.

Соломія сіла першою. Ледь хитнулась — і перед очима з’явилась вуличка з дитинства. Вона летіла, але не вперед — а вглиб. Сцени змінювались: перша падіння з велосипеда, теплий суп у бабусі, старі кеди з намальованими смайликами.

Кожен розгін — це новий спалах. Але спогади не боліли. Вони були, як подряпини, що вже не сверблять, але ще трохи теплі.

Марко розгойдався різко, сильно. І потрапив у день, коли сидів на уроці втомлений і сердитий — аж поки однокласник не поклав йому записку: “Ти не нудний. Просто не сьогоднішній.”

— Вони не обираються, — прошепотав він, злітаючи. — Вони просто живуть.

Гойдалка не питала дозволу. Вона лише рухалась — і показувала. Навіть ті моменти, які здавалося, не заслуговують згадки. Але саме вони формували відчуття дому, звичок, жестів.

— Це... не просто спогади, — мовила Соломія, коли вони зістрибнули. — Це гойдання себе назад, щоб краще відчути тепер.

На підлозі — дві картки.
Маркові: “Твоя перша тиша була важливою.”
Соломії: “Зміни не завжди починаються з великих подій. Іноді — з запаху крейди.”

Попереду — пісочний годинник, у якому час іде лише тоді, коли говориш уголос.