104. Стілець, Який Слухає

На перший погляд, це була звичайна кімната для відпочинку. Килим, книжкова полиця, вікно з видом на уявну річку. Але в центрі — самотній дерев’яний стілець.

Ніяких табуреток, крісел, лав. Лише він — трохи старий, затертий, із подряпинами на ніжках. На спинці — виведено:

«Стілець, Який Слухає»
І меншим шрифтом:
«Не озвучуй — відчуй. Він усе збере»

— Просто… сісти? — спитав Марко.
— Можливо, це як у кабінеті психолога, тільки без психолога, — знизала плечима Соломія.

Коли Марко сів, не було нічого особливого. Жодного звуку, жодного руху. Лише тиша.

Але потім — спокій. Глибокий, як ковдра, що огортає, коли надворі дощ. Він ніби говорив: “Я тут. Говори мовчки — я почую.”

І в голові раптом самі з’явились думки, які не вимовлялись ніколи вголос.
“Я не завжди знаю, чого хочу.”
“Іноді мені страшно здаватися смішним.”
“Я думаю, що мені потрібні не відповіді, а просто тиша.”

Соломія теж сіла. Її тиша була іншою — ніби хтось погладив думки по спині. Вони розслабились. Випростались. Стали легшими.

— Стілець не просить, щоб його розуміли, — сказала вона потім. — Він просто дає бути.

У кутку стояли інші стільці — з етикетками: “Той, що критикує”, “Стілець обурення”, “Стілець для гучного слова”. Але вони мовчали глухою тишею, як ті, що не вміють слухати.

— Ти знаєш, — сказав Марко, — іноді найкращий співрозмовник — той, хто не чекає черги сказати своє.

На виході їм дали по маленькому дерев’яному диску — фрагмент від стільця.
— Не для сидіння. А щоб пам’ятати: почуте не завжди має бути почуте вголос.

Попереду — кімната, де на стінах висять лише абсурдні оголошення.