102. Пічка зі Спогадів

Кімната зустріла дітей запахом печеного хліба, кориці й яблук. Тут усе було теплим: стіни — кольору осіннього світла, килим — як старий светр, а в центрі — пічка. Ніби звичайна, але всередині щось ворушилось, і навіть димок із комина складався з дрібних, мерехтливих образів.

На табличці біля входу:
«Пічка зі Спогадів»
І приписка:
«Підкинь щось забуте — і подивись, як воно зігріє тебе»

— Це пічка, що пече… пам’ять? — запитав Марко.
— Або розігріває її, — припустила Соломія, підходячи ближче.

Поруч — кошик із маленькими дерев’яними брусками. На кожному — слово: “паперовий кораблик”, “татові черевики”, “зачіска з першого класу”.

Соломія кинула в піч брусок із написом “старе піаніно”. І одразу полум’я заблимало, ніби граючи ноти. У кімнаті пролунав ледь чутний гамбурзький вальс, а в повітрі з’явився образ — кімната, де вона вперше зіграла щось без помилок. Мама тоді принесла какао.

Марко кинув “запах бабусиних вареників”. І вогонь засвітився м’яким жовтим. Пічка почала видихати спогад — крихітна кухня, шурхіт дощок, сміх, і голос, що казав: “Їж, бо голова думає краще, коли ситий живіт.”

— А якщо… ми не пам’ятаємо, що в цьому бруску? — запитав Марко.

— Тоді пічка покаже те, що сховане не в голові, а в серці, — пролунав голос зі стіни. — Спогади — не завжди чіткі. Але завжди живі.

У кутку стояло маленьке відерце з попелом. У ньому — вже згорілі бруски з написами: “незручне прощання”, “слова, які не встиг сказати”.

— Це теж треба іноді зігріти. Щоб перестало пекти, — тихо мовила Соломія.

Пічка віддячила їм сувеніром — маленькою коробочкою із трьома порожніми брусками.
— Напишіть нові спогади. Ті, що ще не настали, але які хочеться пам’ятати.

Діти вийшли, ще з запахом кориці в пальцях і відчуттям, що тепло — це те, що можна носити з собою.

Попереду — валіза, яка відкриває не речі, а ситуації.