101. Коридор, Що Не Веде Нікуди

За одними з дверей Будиночка Безладу ховалася лише вузька смуга простору — довгий, наче нескінченний коридор. Світло в ньому мерехтіло, а стіни мали легкий відтінок забутої пастелі. Зверху табличка без прикрас:

«Коридор, Що Не Веде Нікуди»
І дрібнішим шрифтом:
«Тут нікуди не дійдеш. Але дещо зрозумієш»

— Нам точно туди? — запитав Марко, озираючись.
— Схоже, що саме тому — так, — усміхнулась Соломія.

Коридор не мав поворотів. Лише вперед. І що дивніше — чим далі вони йшли, тим більше з’являлось... нічого. Ні дверей, ні вікон. Лише стіни, тиша і звук власних кроків.

На підлозі з’явились написи. Спочатку ледь помітні:

«Ти не загубився. Просто не знаєш, куди йдеш.»

Далі — ще один:

«Навіть стояння — це теж рух. Якщо дивитись ізсередини.»

Марко зупинився.
— Це якась пастка? Психологічна?

— А може, це запрошення не бігти? — відповіла Соломія, сідаючи на підлогу.

Коридор одразу змінився. Від стін почали проступати ледь помітні силуети — мов розмиті фотографії думок. Діти побачили сцени, де самі кудись поспішали: до результату, до відповіді, до фінішу. І кожен раз — щось втрачали по дорозі.

— Це... наші "проміжки"? — прошепотала Соломія.

— Це все, що ми колись не помітили, бо "йшли до чогось". А тут — можна бути просто так, — озвався голос стіни.

На стелі з’явився напис:
«Не кожен шлях має мати ціль. Іноді — просто напрямок достатній.»

Після цього в самому кінці коридору з’явились двері. Вони відкрились без звуку.

На порозі діти знайшли крихітні компаси — без стрілок. Лише з написом: «Обери, що для тебе "нікуди". І рухайся туди з інтересом.»

Попереду — інша кімната. Інша дивина. Можливо, з теплом. Можливо, з ароматом кориці.