100. Дзеркало, Що Не Віддзеркалює

Ця кімната була тихою. Не порожньою — просто дуже уважною. Повітря в ній стояло, ніби затамувало подих, і тільки в центрі — дзеркало. Високе, трохи запилене, з дерев’яною рамкою, обвитою ледь видимими літерами.

На табличці:
«Дзеркало, Що Не Віддзеркалює»
І нижче:
«Те, що ти бачиш — не про тебе. А про тих, хто тебе бачив»

Соломія ступила ближче. Замість свого обличчя вона побачила... малюнок, який подарувала дівчинці в автобусі. Та тоді усміхнулась так щиро, що Соломія пам’ятала це цілий тиждень.

Марко глянув — і побачив, як колись поділився бутербродом із новеньким у школі. Йому тоді здалося, що то дрібниця. А в дзеркалі — ціла сцена, як хлопчик розповідає про це мамі, мов про щось велике.

— Це не “я”, — прошепотів Марко. — Це “я у чиємусь дні”.

— Іноді найважливіше — не те, ким ти є сам для себе, — сказала Соломія, — а ким став для когось, навіть ненадовго.

У дзеркала був наглядач — пан із лагідною усмішкою й медаллю у формі серця. Він мовчки вручив дітям по маленькому скельцю.

— Воно нічого не відображає, — сказав нарешті. — Але його можна носити при собі. І згадувати: навіть коли здається, що нічого не змінилось — хтось десь пам’ятає тебе зовсім інакше.

— То це просто ще одна кімната? — запитав Марко.

— А хіба “просто” робить її менш справжньою? — усміхнувся чоловік.

Коли діти вийшли, світ знову трохи змінився. Але лише настільки, наскільки вони самі були готові це побачити.

Попереду — інші двері, інші кімнати, інші безлади.

І далі — тільки цікавіше.