99. Дверцята Зі Зворотного Боку

Ці дверцята були маленькі. Зовсім не ті, через які проходиш. Швидше ті, які відкриваєш, щоб щось дістати, зазирнути чи сховати. Вони були вбудовані в стіну, мов потаємна шафка, і мали лише один напис:

«Дверцята Зі Зворотного Боку»
І другий рядок, дрібно:
«Все, що залишено — не обов’язково зникло»

— Вони схожі на ті, що під раковиною на кухні, — прошепотав Марко.
— Але від них... пахне спогадами, — відповіла Соломія.

Коли дверцята відчинились, за ними не було полиці. А був простір — темний, але не страшний. Він тягнув за собою... назад.

Один крок — і діти опинились у кімнаті, яка ніби знала, куди вони колись не повернулись. Тут усе було складено з “недосказаного”, “забутого” і “залишеного”.

Стіл тримав конверти — не відправлені листи. Один із них був адресований “Мамі, коли я був малий”.
Крісла обіймали себе — як ті обійми, які не сталися.

— Це музей того, що не закінчилось, — прозвучав голос.

Перед ними з’явилась жінка в фартуху, з кишенями повними дрібниць: ґудзиків, ключів, уламків спогадів.

— Я — Повертанка. Збираю те, що люди залишають подумки. Не тому, що хотіли — а бо не встигли.

Соломія відкрила шафку з надписом:
«Речі, які хотіли віддати, але не знали як»
Там був ліхтарик, записка “Дякую за дружбу” і плюшевий заєць з підписом: “Мені більше не страшно, але дякую, що був”.

Марко знайшов коробку з написом:
«Твої колишні варіанти»
Усередині — книжка, яку він не дочитав, креслення корабля, що так і не збудував, і записка: “Можна спробувати знову”.

— Але що з цим робити? — запитав Марко.

— Повернути, якщо хочеш. Або просто згадати. Бо навіть незавершене — частина тебе.

На прощання дверцята видали кожному по невеличкій дерев’яній дощечці з написом: «Ти ще можеш»

Попереду — останнє. Дзеркало, що не показує обличчя, але відкриває щось глибше.