98. Підлога зі Слів

Вони увійшли — і зупинились. Бо щойно Марко ступив ногою на підлогу, вона сказала:
— “Привіт. Нарешті.”

— Це... що зараз було? — встиг запитати він, перш ніж наступний крок пролунав як:
— “Пам’ятаєш, як сміялись на уроці історії?”

На табличці, прикріпленій до стіни, значилось:
«Підлога зі Слів»
І нижче:
«Кожен крок — як фраза. Ходи уважно»

Підлога справді говорила. Але не просто словами — вона промовляла спогади, думки, бажання, а іноді й те, що могло бути сказане, але не було.

Коли Соломія пройшлась кілька кроків, підлога промовила:

— “Дякую за той чай у вівторок.”
— “Твоя радість пахне ожиною.”
— “Не треба бути сильною завжди.”

— Вона читає наші думки? — прошепотала дівчинка.

— Ні, — озвався голос десь із-під дошки. — Ми просто архів. Кожне твоє “о, то ж дрібниця” — для когось було світом. Ми це пам’ятаємо.

У кутку кімнати стояли черевики — старі, але міцні. На них — напис:
«Ці слова чутимеш лише ти»

Марко взув їх і зробив крок. І почув голос брата, з яким давно не бачився:
— “Я скучив. Просто не знаю, як сказати.”

Соломія обрала інші — блискучі, з підошвами мов книжкові сторінки. Вона ступила — і почула:
— “Я тоді боявся, але ти всміхнулась, і все стало легшим.”

Підлога не судила. Вона зберігала. Не все було приємним — іноді з’являлись уривки сумнівів, докорів, навіть сорому. Але вони звучали м’яко, як тіні в доброму світлі.

— Ви можете змінити фразу? — запитав Марко.

— Ні. Але ви можете зробити нову. І ми її збережемо.

На виході діти отримали дерев’яні дощечки з вигравіруваним словом — тим, що найбільше звучало сьогодні. У Марка: “чути”. У Соломії: “легкість”.

— Ходіть так, — мовила підлога на прощання. — Щоб за вами залишались хороші речення.

Попереду — дверцята, що ведуть… у зворотному напрямку.