96. Стеля, Яка Падає Мріяти

Кімната, в яку вони увійшли цього разу, не мала меблів, вікон чи навіть дверної ручки всередині. Просто простір. Білий, порожній і... наче трохи навислий.

На табличці, прикріпленій до стіни, було написано:

«Стеля, Яка Падає Мріяти»
І попередження дрібнішим шрифтом:
«Не мрієш — стає тісно. Мрієш — розширюєш простір»

— Що означає “падає мріяти”? — запитав Марко.
— Може, стеля мріє, щоб її не вважали просто стелею? — припустила Соломія.

Та щойно вони перестали говорити, кімната зробила тихе тумм. Стеля опустилась на кілька сантиметрів.

— Га! — вигукнув Марко. — Вона що, справді падає?

Справді. Повільно, майже непомітно, але нестримно. Немов простір вимагав дій.

Соломія підняла очі й чітко вимовила:
— Я мрію поїхати в Ісландію й побачити північне сяйво!

Стеля на мить зупинилась. Потім трохи піднялась.

— Мрію написати пісню, яку хтось наспіває в метро, не знаючи, хто її автор! — долучився Марко. Стеля піднялась ще трохи.

Вони почали вигадувати одна за одною: мрії дрібні, великі, смішні, серйозні. Про торт у формі дирижабля. Про будинок на хмарі. Про те, щоб навчити сову співати колискову.

Чим щирішими були мрії — тим вища ставала стеля. Зрештою, вона піднялась настільки, що перетворилась на… небо.

Просто зникла. Замість неї — світло, глибина, простір.

— От і все? — запитав Марко.

— Ні. Це тільки доведення, що мрія — не втеча. А міст. До широти, де є місце навіть тим, хто сам не знає, чого прагне.

На виході кожен отримав крихітну стельову плитку — гладку й білу. Якщо довго мовчати поруч із нею, вона починала знижуватись. Але варто було лише мріяти вголос — і вона ставала легшою за пір’їнку.

Попереду — кімната, де все… трохи не те, чим здається.