94. Ліхтар, Що Освітлює Спогади

У куті коридору стояв одинокий ліхтар. Прямо в підлозі, як забутий вуличний. Високий, чорний, із мереживними візерунками на склі. Над ним — напис, що ледь тремтів від пилу:

«Ліхтар, Що Освітлює Спогади»
І дрібніше:
«Куди не світло — там згадка. Але не обов’язково твоя»

— Він… сам по собі стоїть? — прошепотала Соломія.
— Може, хоче, щоб його перенесли? — припустив Марко.

Поруч — табличка на мотузці:
«Натисни кнопку — і не дивуйся, якщо впізнаєш те, чого не пам’ятаєш»

Вони натиснули. Ліхтар спалахнув м’яким жовтим світлом. Але світло не просто освітлювало — воно творило сцену. Там, де падало сяйво, з’являлись картинки. Спогади.

— Це… кімната з синім килимом і годинником, що тикотів ніби серце, — сказала Соломія.
— А це бабуся. Її шаль. Вона співала, коли я хворів, — додав Марко.

Ліхтар поводився, як театр, у якому актори — моменти. Сміх за обідом. Пляма на стелі, яку уявляли як карту. Навіть недомовлені вибачення.
— Тут не обираєш, що з’явиться, — промовив тихий голос ліхтаря. — Світло саме знає, чого ти потребуєш зараз.

Інколи це були чужі спогади. Один показав сцену з балкона, де старенька жінка поливала квіти і шепотіла: «Він колись повернеться».

Інший — хвилину мовчання в класі, коли хтось не прийшов. І погляди, сповнені очікування.

— Чому це так важливо? — спитав Марко.

— Бо деякі речі живуть далі тільки тоді, коли їх згадують, — відповіло світло.

На прощання ліхтар дав кожному по крихітній лампочці. Вона не світилась, поки не опинялась у темряві — саме тоді показувала щось світле зсередини.

— Не забувайте, — прошепотів він. — Бо не все світиться само.

Попереду — кімната, де всі побажання трохи… викривлені.