93. Хатинка з Піском Зустрічей

Вона була схожа на скриньку. Невелика хатинка, ніби зібрана з уламків спогадів: дерев’яні віконниці з іменами, покрівля з мап і листівок, а ґанок — із поштових марок.
На табличці писалось:

«Хатинка з Піском Зустрічей»
І приписка нижче:
«Тут пісок пам’ятає всіх, кого ти коли-небудь зустрів»

Марко спробував ступити на поріг — і пісок хруснув під ногами. Але не звичайно. Хруснув… знайомо.

— У мене десь була така підлога в садочку, — пробурмотів він.

Усередині хатинки було не стільки темно, скільки приглушено. Все мовчало. Але якось… уважно. В центрі кімнати — велике піщане коло, ніби пісочниця, тільки глибока і лагідна.

— Вона реагує на згадку, — пояснив хтось невидимий.
Голос був старий, але не втомлений.
— Згадай когось, кого зустрів лише раз — і пісок покаже, що залишилось.

Соломія присіла біля піску й прошепотіла:
— Дівчинка з автобуса. Та, що подарувала мені жуйку і сказала, що в мене “очі з думками”.

Пісок заворушився, закружляв, і в центрі з’явився силует. Ледь видимий. Схожий на рух, на теплу згадку. І запах м’ятної жуйки на секунду став реальністю.

Марко згадав хлопця з черги в кіно, з яким вони говорили про супергероїв. Пісок розгорнув сцени — короткий діалог, усмішку, слово, що лишилося надовго: «Ти теж іноді хочеш бути невидимим, еге ж?»

— Це не просто пісок, — прошепотала Соломія. — Це пам’ять, яка дихає.

Господар хатинки, старенький чоловік із кишенями, повними мушель, пояснив:
— Більшість зустрічей ми втрачаємо. Але пісок нічого не втрачає. Він пам’ятає навіть ті погляди, що тривали менше секунди.

На стіні висіло маленьке сито.
— З собою можна взяти лише дрібку. Але вона — твоя. І все, що в ній, буде згадуватись тоді, коли потрібно.

Діти наповнили свої сита. Кожне зернятко піску — мов відлуння знайомства. Несуттєве на вигляд, але безцінне всередині.

Попереду — ліхтар, який світить не шлях, а спогади.