92. Вішак, Що Приміряє Настрої

Двері до наступної кімнати були обтягнуті тканиною — клаптевою, різнокольоровою, як із бабусиної скрині. Поверх неї звисали шарфи, куртки, пальта, капелюхи. Деякі — тонкі й блискучі, інші — важкі, мов обійми на прощання.

На табличці:
«Вішак, Що Приміряє Настрої»
І нижче:
«Настрій — це теж одяг. Просто невидимий. Але відчутний»

Коли Марко й Соломія увійшли, їх обгорнула тиша з запахом чистої білизни, пилу часу і… чогось знайомого, але неясного.

Кімната нагадувала гардеробний ліс. Замість дерев — вішалки, замість листя — речі. Пальта звисали, мов старі історії. Шапки — мов думки, що не хотіли залишати голову. Рукавички тихенько терлися одна об одну, ніби готувались до обіймів.

Із-за прилавка визирнув невисокий дідусь із вусами, зробленими з блискучих застібок-блискавок.

— Я — Шифер. Настроєвий вішальник. Тут усе — про відчуття. Не про стиль, а про стан душі.
— А можна приміряти настрій? — запитала Соломія.

— Можна. Але тільки якщо готові дозволити йому тимчасово стати вашим.

Марко обрав зелений жилет, легкий і ледь шершавий. І одразу — відчуття свіжості, як після дощу. В голові з’явилось бажання щось змінити, але не різко, а м’яко.

Соломія взяла м’яке пончо. Воно огорнуло її ніжністю і запахом кориці. Серце заповнив спокій, наче її давно чекали з гарячим чаєм і ковдрою.

Поруч висів капелюшок, із якого струменіла тривожність. Він постійно підскакував, як думка, що не дає заснути.
— Не всім настроям варто давати голову, — сказав Шифер. — Але кожен заслуговує, щоб його почули.

Кожна річ була колись чиїмось настроєм, залишеним у світі. Тут їх лагідно збирали, просушували, складали — щоб інші могли доторкнутись, не загубившись у собі.

На виході діти отримали ґудзики. Вони змінювали колір, коли власний настрій починав мимоволі переходити на когось іншого.

— Це не щоб стримувати, — пояснив Шифер. — А щоб розуміти: емоції — заразні. Передавайте ті, що варто.

Коли діти вийшли, їм здавалося, що вони трішки краще знають себе. І, можливо, трохи краще відчувають інших.

Попереду — хатинка, де пісок зберігає кожну зустріч.