91. Кімната Зайвих Речень

Двері були вкриті словами. Написаними, нашкрябаними, вишитими. Одне поверх одного. Деякі речення здавалося знайомими. Інші — трохи колючими.
На табличці:
«Кімната Зайвих Речень»
І дрібно знизу:
«Щось сказане — завжди залишає тінь. Але іноді — й світло»

Соломія провела пальцем по фразі на дверях:
«Я жартував, не сердься...»
— Чуєш, тут… ніби речі, які сказали не вчасно, або не подумавши, — прошепотіла вона.
— Або ті, що не сказали, бо не знали як, — додав Марко.

Усередині кімнати стояли лави з паперовими стрічками, що тягнулися в повітрі, закручувались, шепотіли. У кожній стрічці — речення. Вони летіли повільно, обережно, ніби не хотіли знов когось поранити.

Одна стрічка зупинилась перед ними. На ній — просте:
«Мені все одно»
І нижче — примітка:
«Хоч насправді дуже боліло»

Інша — обгорнута в рожевий візерунок:
«Дякую»
— і під нею:
«Було сказано надто тихо, і його ніхто не почув»

— Це місце зберігає речі, які ніхто не забув, хоча й зробив вигляд, — мовив голос. Він линув із центр кімнати, де сиділа жіночка в капелюшку, зробленому з газет.

— Пані Повторювачка, — представилась вона. — Я архівую фрази, які лишились в повітрі. Ви теж щось принесли?

Соломія подумала. І згадала, як колись сердито крикнула на молодшого брата:
«Ти завжди заважаєш!»
Хоч насправді хотіла сказати:
«Мені важко думати, але я тебе люблю»

Речення з’явилось у повітрі. І розчинилось у світлі.
— Воно більше не зайве, — сказала Пані Повторювачка. — Воно почуте.

Марко подумав про день, коли хотів вибачитись, але сказав щось інше.
«Ти сам винен»
— І зітхнув, доторкнувшись до стрічки. Вона лягла йому на руку — і тихо заспокоїлась.

— Тут не соромно, — промовила Соломія. — Тут… чесно.

Пані Повторювачка дала їм по маленькій книжечці. Там були лише порожні сторінки.

— Записуйте речення, які не встигли сказати. Інколи навіть папір може пробачити.

І двері відчинились. Попереду — місце, де настрій можна… приміряти.