90. Підвіконня, Що Веде До Іншого Підвіконня

Кімната, в яку вони зайшли цього разу, не мала дверей.

Лише вікно.

Воно було відчинене, а на його рамі — табличка, трохи нахилена, ніби її чіпляли поспіхом:

«Підвіконня, Що Веде До Іншого Підвіконня»
І маленький напис нижче:
«Зазирни — і можливо, хтось зазирне у відповідь»

— А якщо ми просто... вистрибнемо в інший світ? — тихо запитав Марко.

— А якщо цей світ і був створений кимось, хто одного разу заглянув у вікно? — відповіла Соломія.

Вони ступили на підвіконня.

І все змінилось.

Перед ними — не вулиця, не інша кімната. А ряд інших підвіконь. Вони пливли в повітрі, як платформи. На кожному — інший настрій, інше світло, інше "можливо".

Одне вело до кімнати, де хтось грав на флейті з повітря. Друге — до світу, де книжки росли на деревах. Третє — до місця, де кожен звук був бажанням.

— Це вікна до чужих мрій? — запитав Марко.

— Або до своїх, які ми ще не відкрили, — відповіла кімната.

На кожному підвіконні стояла чашка з запискою. Але прочитати їх можна було лише, якщо подумати про когось, кого ти давно не бачив.

Соломія подумала про подругу з минулого літа. І прочитала:
«Те, що ти зникла з її дня, не означає, що вона зникла з твого серця»

Марко згадав старого сусіда з вусами. І на записці прочитав:
«Він досі згадує, як ти повернув м’яча через балкон»

Підвіконня не були порталом. Вони були точкою дотику.

— Може, кожне вікно — це шанс побачити більше, ніж просто вид? — припустила Соломія.

— А може, це найчесніший спосіб зазирнути в чиюсь душу, — додав Марко.

Після кількох таких вікон вони зупинились. Повернулись назад.

На виході їм дали по скляній рамці — підвіконня в мініатюрі. Воно не відчинялось фізично. Але якщо довго дивитись крізь нього — можна побачити когось, хто також зараз думає про тебе.

Вони подивились одне на одного і посміхнулись.

— І це був… останній? — запитав Марко.

— Цей блок — так. Але казковий безлад не має кінця, — сказала Соломія. — Він просто відкриває нове вікно.