89. Хмари в Склянках

Коли діти вийшли з кімнати, де запитання сипались як зламаний солонка, вони захотіли... просто подивитись. Не відповідати, не думати, не вирішувати. Лише спостерігати.

І якраз перед ними відкрились двері з матовим склом. За ним — ледь помітне світло і м’яка напівтінь.
На табличці:
«Хмари в Склянках»
І в дужках:
«Не пий без згоди хмари»

— Це вже пахне абсурдом, — сказав Марко.
— Або небом у формі компоту, — припустила Соломія.

Усередині кімната була тиха. Прозора. Висока. І заповнена полицями.
На кожній полиці — склянки. Маленькі, високі, круглі, квадратні. Кожна з них містила... хмару. Справжню, хоч і зменшену.

Одна хмара пливла повільно, наче згадувала вірш. Інша блискала, хоча блискавки були мініатюрні. Третя — рюмсала тихо, як музика з-під ковдри.

— Це музей погоди? — прошепотав Марко.

— Це архів. Кожна хмара — день. Чиєсь відчуття. Спогад. Нестриманий настрій, — почувся голос із-за скляної перегородки.

Перед ними з’явився доглядач — високий чоловік із волоссям, що повільно переливалося, наче у ньому також були хмари.

— Деякі люди не можуть утримати свої емоції. Тоді вони... піднімаються. І ми їх збираємо.

— Це небезпечно? — запитала Соломія.

— Це чесно, — відповів доглядач. — У цій кімнаті зберігаються ті миті, які комусь було забагато. Радість, що не вмістилась. Печаль, яка розлилася. Здивування, що не встигло перетворитись на слово.

Діти пройшли повз склянку, в якій хмара пускала маленькі мильні бульбашки. На етикетці:
«Те саме відчуття, коли ти згадав мелодію, але не слова»

Інша — темна, з громом:
«Ранок, коли не відповіли на твоє привітання»

— А можна додати свою хмару? — запитав Марко.

— Якщо вона готова, — кивнув доглядач. — Або навпаки — якщо вона втомилась чекати.

Марко дістав маленьку склянку з полички. Дихнув у неї. І там з’явилась хмарка, схожа на повітряну кульку, що не знала, куди летіти.

Соломія додала хмару зі сміхом. Вона світилась рожево-жовтим і ледь підскакувала всередині.

На прощання діти отримали по флакончику — міні-хмарі, яка змінюється, коли ти мовчиш надто довго.

— Що далі? — спитав Марко.
— Підвіконня, — відповіла Соломія. — Але незвичайне. Воно веде до іншого.