88. Кімната Зайвих Запитань

Цього разу двері виглядали надто впевнено. Надто... цікавими. Вони самі розчинились, щойно Марко з Соломією наблизились, і зсередини одразу вилетіла фраза:

— А чому ви так довго йшли?

— Хто це сказав? — насторожився Марко.

— А що, як я не скажу?

Вони переглянулись. На табличці над дверима написано:

«Кімната Зайвих Запитань»
І нижче — попередження:
«Нічого не відповідайте серйозно. Це небезпечно банально»

Усередині кімната була, на перший погляд, цілком нормальна: диван, книжкова полиця, кілька табуреток. Але в кожному предметі — голос. І кожен ставив питання.

— А навіщо ти сьогодні вдягнув саме це?
— Якщо б ти був кольором, який був би твій настрій у вівторок?
— Що складніше: відкрити парасольку у вітряний день чи закрити власні емоції?

— Це допит? — тихо спитала Соломія.

— Це… театр питань, — відгукнулась кімната. Її голос лунав зі стелі. — Тут кожен говорить лише у формі питання. Відповіді — заборонено. А якщо хочеш сказати щось — теж запитай.

— І що, тут усе життя — одне безкінечне “чому”? — запитав Марко, намагаючись не засміятись.

— А хіба це не схоже на звичайне життя? — відповіла підлога.

Вони сіли на м’який пуф, який одразу ж спитав:

— А ти знаєш, скільки слів ти сьогодні не сказав, бо боявся, що вони не потрібні?

— А ти колись мовчав так довго, що забув, що хотів сказати?

Ці запитання не тиснули, але ворушили щось глибоке. Здавалося, що кімната не хотіла відповідей. Вона просто хотіла, щоб хтось подумав.

— А може, відповідати — не обов’язково? — тихо спитала Соломія.

— А що, якщо іноді достатньо просто спитати? — озвалась книжкова полиця.

Коли вони зібрались іти, кімната поставила останнє питання:

— А якщо вас спитають, чого ви навчилися тут — що ви запитаєте у відповідь?

Вони не відповіли. Але в кишені залишилась записка:
«Справжні запитання — ті, що залишаються з тобою, навіть коли ти забув, як вони звучали»

Попереду — кімната, де хмари не на небі, а в склянках.