87. Речі, Які Мріють Стати Іншими

Двері до наступної кімнати складались із багатьох предметів. Здавалося, їх зібрали з комори, де речі ображались, якщо їх не помічали. Частина — як книжкова полиця, інша — як частина старого велосипеда. Ручка виглядала як свисток.

На табличці:
«Речі, Які Мріють Стати Іншими»
І нижче:
«Не сваріть крісло, якщо воно хоче бути качкою»

Кімната всередині нагадувала склад. Але не пилюковий — тут усе дихало бажаннями. Чашки, що тремтіли від надії. Стільці, які перев’язували ніжки, ніби тренувались до втечі. Кожна річ — із мрією, дивною й чарівною.

— А якщо ця каструля хоче бути кораблем? — прошепотав Марко.
— А ця лопата — поетом? — додала Соломія.

Поряд стояв старий настільний світильник, який обертався на коліщатках.
— Я — КимосьХоч. Записую мрії. Не здійснюю — просто фіксую. І слухаю.

— А навіщо? — здивувалась Соломія.

— Бо мріяти — вже дія. Навіть для речей.

Марко нахилився до капелюха, що стояв на постаменті.
— А ти ким хочеш бути?
— Містом. З балконами, котами і запахом кави вранці, — відповів капелюх тихо, але впевнено.

Соломія провела пальцем по чайнику, що видавав короткі, співочі свисти.
— Він хоче стати піснею, — усміхнулась вона.

— Тут усе має право на свою мрію, — зітхнув КимосьХоч. — Навіть ніжка стільця, що хоче танцювати самбу.

Діти не поспішали. Слухали. Дивились. Приймали.

На виході їм дали маленькі ключики. Вони не відкривали жодних дверей, але могли тимчасово «увімкнути» мрію будь-якої речі — тільки на кілька секунд, тільки один раз.

— Краще не витрачати одразу, — порадив КимосьХоч. — Але не зберігати вічно. Бо навіть ключик хоче бути використаним.

Попереду — кімната, де всі говорять… але у формі питань.

🪑🔑✨