86. Портрети, Які Не Схожі

Цього разу двері виглядали як картинна рама. Без полотна. Просто рама — трохи потерта, але з позолотою. У центрі — прозоре місце, крізь яке видно... себе.

Але не зовсім.

— Чому я тут... усміхаюсь? — здивовано запитав Марко, роздивляючись відображення.

— А я — чомусь із крилами? — прошепотала Соломія.
Під рамкою напис:
«Портрети, Які Не Схожі»
А нижче:
«Ти бачиш не себе. А те, що про тебе думає той, хто тебе любить»

— Це вже щось інше, — мовив Марко. — Мені подобається.

Вони зайшли до кімнати. Усередині — галерея. Але незвичайна.

Кожна картина — не просто портрет. А відображення емоцій, асоціацій, пам’яті.
Ось — дівчинка, яка зроблена з букв. Ось — хлопчик, в якому видніються нитки, що зв’язують його з усім, до чого він доторкався. Ось — постать, яку не можна побачити, поки не заплющиш очі.

— Це не мистецтво. Це… почуття, — сказала Соломія.

— Але намальоване, — додав Марко.

Раптом перед ними з’явився чоловік у береті та жилетці, весь у плямах фарби, з пензлем, який пульсував кольорами.
— Я — ХараКарт, портретист душевних образів. Малюю не зовнішнє, а те, що інші відчувають, дивлячись на вас.

— Це небезпечно? — запитав Марко.

— Це щиро. А отже, трошки лоскотно. Але й трошки лікує.

Він жестом запропонував їм сісти на подушки перед білим полотном. І почав малювати.

Не фарбами. Відтінками пережитого. Нитками вражень. Пелюстками пам’яті.

Коли закінчив, повернув полотна до них.

Соломія побачила себе у вигляді зоряного неба — її постать складалась із зірок, які об’єднувались у сузір’я фраз, що вона колись сказала, підтримуючи інших.
— Це… те, як мене бачать? — тихо мовила вона.

Марко був зображений як птах у польоті, але без крил — його тримали повітряні кульки, кожна з яких мала напис: «Жарт, що підтримав», «Обійми без нагадування», «Бути поруч».

— Я… не думав, що це хтось бачить, — зізнався він.

— Люди рідко бачать себе так, як їх бачать ті, хто їх по-справжньому відчуває, — мовив ХараКарт.

На прощання діти отримали крихітні рамки. Вони були порожні, але кімната прошепотіла:

«Ці рамки наповняться, коли хтось щиро подумає про вас. Просто дозвольте цьому статись»

— Що далі? — запитав Марко.
— Далі — речі, які більше не хочуть бути речами. А мріють бути кимось іншим, — відповіла Соломія.