85. Кімната Секретних Пирогів

Вони ще не встигли до кінця витрусити з кишень пухнасту нитку з попередньої кімнати, як наступні двері вже манили ароматом.
Не просто запахом свіжої випічки. А чимось глибшим. Як запах, що повертає тебе в день, коли ти вперше щось зрозумів — про себе, або про когось близького.

На табличці було написано:
«Кімната Секретних Пирогів»
А нижче хтось приписав кривенькою карамеллю:
«Смак дитинства? Поки не надкусиш — не дізнаєшся»

— Я вже майже в шаленстві від запаху кориці, — прошепотав Марко.
— А я боюся, що це не просто десерти, — відповіла Соломія. — Але я не проти. Навіть якщо вони трохи з характером.

Усередині було схоже на величезну пекарню. Але не сучасну. Тут усе виглядало, наче в казці, яку колись читала бабуся: дров’яна піч, стіл із борошном, що світиться, баночки з емоціями замість спецій.

І скрізь — пироги. На полицях. У шухлядах. Під стелею — навіть один літучий, із підписом: «Не відкривати без музики»

До них підійшла жінка в фартуху, з обличчям, яке виглядало ніби з пластиліну — не тому, що було м’яке, а тому, що завжди змінювалось, залежно від настрою.

— Я Пані Пиріжкова. Мої пироги — не прості. Вони зберігають спогади. Вони можуть пригадати те, що ти забув… або приховав.

— І як вони працюють? — запитала Соломія.

— Просто обери. Той, що тягне. Але май на увазі — не всі секрети солодкі. Деякі мають кислинку. А деякі — гостроту, як перчик у шоколаді.

Марко довго придивлявся. Нарешті вибрав один, схожий на звичайний яблучний. Усередині — спалах. Він побачив, як колись зламав іграшку сестри й сховав її під ліжко. А потім плакав не тому, що сварили — а тому, що не міг сказати правду.

— Він не злить, — прошепотів. — Він… розуміє.

Соломія взяла малиновий. І згадала, як боялася зізнатись, що мріє бути письменницею. Бо подумала, що мрії смішні. А пиріг відповів ніжністю: «Нічого не смішного в тому, щоб мріяти»

— Вони не карають. Вони лікують, — мовила вона, витираючи очі.

На прощання Пані Пиріжкова вручила кожному по маленькому пиріжечку в упаковці з написом:

«Відкрити тоді, коли не зрозумієш себе. І проковтнути разом з усмішкою»

— Що далі? — запитав Марко.
— Картини. Але не такі, що схожі. А такі, що бачать, що всередині, — відповіла Соломія, і вони рушили далі — крізь двері, що мерехтіли наче рама з думками.