84. Пухнастий Лабіринт для Думок

Цього разу двері були схожі не на двері, а на обійми. Вони були вкриті м’якою тканиною, що нагадувала плюшевого ведмедя, який пройшов сто обіймів і ще сто залишив собі в запас.

На табличці — текст, вишитий нитками:

«Пухнастий Лабіринт для Думок»
А нижче — дрібніше:
«Сюди заходять з головою. І не завжди виходять з тією ж кількістю сумнівів»

— Я не проти трохи заплутатись, якщо там м’яко, — мовив Марко, і вони обережно проштовхнулись всередину.

Кімната зустріла їх тишею. І шерстю. Усе довкола було покрито пухом — стіни, стеля, навіть повітря.
Це був не звичний лабіринт з високими стінами. Це був простір із безліччю проходів, закруток, тупиків, які не лякали, а ніби лагідно казали: «Гаразд, давай ще раз, але м’якше».

— Тут… затишно всередині думки, — прошепотала Соломія. — І страшнувато. Але по-доброму.

На підлозі, мов сліди в снігу, лежали думки. Маленькі, як гудзики. Великі, як подушки.
— «А раптом я все зіпсую?»
— «А що, якщо ніхто не зрозуміє?»
— «А може, краще не казати нічого?»

— Це наші? — спитав Марко, торкаючись пухнастої думки, яка щось бурмотіла.

— Або колишні. Або ті, що чекають, поки хтось їх перетворить на щось більш ясне, — відповіла кімната. Так, вона говорила. Її голос був схожий на той, яким бабуся розповідає казки, коли в кімнаті вже майже темно.

У центрі лабіринту — крісло. Величезне, схоже на хмару, яка вирішила, що хоче бути меблями. І в ньому — Пухмудр. Вартовий плутанини.

— Що привело вас сюди? — спитав він, не відкриваючи очей. — Занадто багато думок? Чи одна, але нав’язлива?

— Просто хотіли побути всередині себе, але не зовсім самі, — відповіла Соломія.

— Тоді правильно зайшли. Тут можна посидіти з думками, не поспішаючи їх розв’язувати.

Марко присів на край пуфа. Одразу ж із підлоги виросла думка: «А якщо я знову скажу щось не те?»

— І що з нею робити? — запитав.

— Можеш посидіти поруч. А можеш загорнути її в ковдру. І дати їй поспати. Інколи думки просто втомлені, — сказав Пухмудр.

Діти провели в лабіринті стільки, скільки потрібно було. Поки не стало легше. Не повністю — але достатньо, щоб знову дихати.

На виході кімната вручила їм по м’якій нитці.
— Це для наступного разу. Якщо загубитесь у собі — тримайтесь за неї.

— Що далі? — запитав Марко.

— Пироги, — загадково відповіла Соломія. — Але з сюрпризом не в начинці, а в пам’яті.