83. Театр Однієї Людини

Двері до наступної кімнати були важчими, ніж зазвичай. Не фізично — емоційно. Марко й Соломія відчули це одразу, щойно підійшли ближче.

Табличка на дверях була оформлена як старий театральний афіш:
«Театр Однієї Людини»
А нижче — дрібнішим почерком:
«Глядацький зал: 1 серце. Сцена: весь світ. Ролі: побачиш»

— Ідеально, якщо не хочеш ділитись попкорном, — пожартував Марко.
— Або коли потрібно побачити щось дуже особисте, — відповіла Соломія, і двері самі відчинилися.

Усередині — справжній театр. Зі сценою, кулісами, червоними кріслами і запахом пилу, який знає всі вистави. Але зал — порожній. Лише два місця підсвічені теплим світлом.

Коли діти сіли, зала темніла. А на сцені — тиша. Потім — один промінь. І почалось.

На сцені з’явився хлопчик. Він носив Маркову футболку, таку ж зачіску. Але був… трішки іншим. Трохи молодший. І тримав у руках ліхтарик.

— Це… я? — здивовано прошепотів Марко.

На сцені хлопчик почав говорити. Але не словами. Він показував моменти: день, коли зламав улюблену машинку і не сказав. Коли вперше злякався бути смішним. Коли розсміявся, хоча було боляче.

Все це — без жодного засудження. Лише спогади. Прийняття.

Потім — сцена змінилась. І в світлі з’явилась дівчинка. Соломія, але ніби з іншого часу. Вона стояла серед книжок і шепотіла собі: «Я зможу. Просто спробую ще раз».

— Це вистава про нас, — прошепотала вона. — Але для нас.

Кімната-театр не грала. Вона згадувала. Вона обіймала те, що не завжди встигли пережити.

Коли світло згасло, з’явився ведучий — старий, трохи розтріпаний джентльмен у капелюсі, що світився. Він уклонився низенько.

— Дякуємо за перегляд. У цьому театрі вистави створюються з того, що ви носите в собі. І кожного разу — нова прем’єра.

— А якщо я не хочу бути єдиним глядачем? — запитав Марко.

— То поділись історією з кимось. І вистава переїде до іншої сцени, — усміхнувся ведучий.

На виході кожен отримав по білету. На ньому було написано:
«Повернення можливе. Але щоразу ти вже трохи інший глядач»

— Далі куди? — запитав Марко.

— Туди, де все м’яке, плутане і трошки заспокійливе, — відповіла Соломія. — У пухнастий лабіринт думок.